Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Сутінки повністю заполонили кімнату, а полум’я свічки зіткало корону навколо золотавого волосся Елізабет. Вона плакала й крізь пелену сліз дивилася на огорнуте серпанком полотно із зображенням небіжчиці. Її охопив жах перед великою загадкою людського життя, і їй здавалося, що пульс вистукує одне-єдине слово – тлін. Хай наше щастя злітає до зірок і сонця і ми від радості здіймаємо руки до небес, проте одного дня всі наші мрії щезнуть, щастя мине й зостанеться те, що й завжди: оплакування всього втраченого. Бути людиною – тяжка доля! Хотіти вічно тримати одне одного за руку й вічно втрачати одне одного – відповідно до вічних законів буття. Ціле життя битися, боротися, радіти, страждати – і врешті-решт втратити все, крім єдиного, останнього – пісні про ластівку: «Ах, скільки зим, ах, скільки літ… Віднесли наші теплі дні… Ой, не принесе, ой, не принесе… Щастя ластівка з собою. Але защебече, але защебече… Як тою весною…» Життя котиться все далі й далі, аж допоки й про нас не заквилять кохані вуста: «Ах, скільки зим, ах, скільки літ… Віднесли наші теплі дні…»

Важко добираючи слова, Фріц продовжив свою розповідь:

– У неї був ніжний, невисокий голос. Пісню, яку вона так любила, ви співали того вечора, коли я вас уперше побачив: «Ще з юних, юних літ…» Ця пісня стала для мене символом. Коли після місяців мук і страждань я знову вернувся до життя, у мене не залишилось жодних бажань. Щоб не просто жалюгідно животіти, а давати користь людству, я зібрав навколо себе молодь. Прийшов Ернст, тоді й інші. Звісно ж, це зовсім незначне поле діяльності для таких високих слів – давати користь людству, – але на більше я не здатний, не покликаний. Тому я намагаюся допомогти молоді стати на ноги. І вже не уявляю свого життя без них. Так минають мої дні, один за одним, аж допоки одного дня богиня Норна не обірве нитку моєї долі й мене знову не проковтне безмежна темрява.

Уже зовсім стемніло.

У душі Елізабет звучали досі невідомі мелодії. Її охопило бажання пожертвувати всім заради цього чоловіка, віддати йому всю душу й віднайти у ньому розуміння й людяність. Її пройняв трепет, і на велику й неминучу самотність людського життя вона дивилася нажаханими напівбожевільними очима.

Зірвавшись із місця, вона схопила Фріца за руку. І, спалахнувши, крізь сльози залепетала:

– Дозвольте мені бути з вами… Я так хочу вам допомогти… Допоможіть і ви мені… Життя часто таке несподіване… І так потрібно, щоб хтось був поряд…

Фріц глянув на неї і тихо промовив:

– Елізабет, ти так схожа на неї. Ти полонила моє серце, як тільки я тебе почув. Моя люба, юна подруго…

– Дякую вам, велетенське дякую! – палко вигукнула Елізабет.

– Ні, не так, – перебив її Фріц, – мої друзі кажуть інакше. Ти ж не хочеш бути винятком? Мої молоді друзі називають мене дядьком Фріцом.

– Дядько… Фріц… – благоговійно повторила дівчина.

Він поцілував її в чоло.

Відблиск свічки впав на ніжний портрет на стіні. Здавалося, прекрасні очі замерехтіли й заяскріли, а яскраво-червоні вуста усміхнулися.

– І де ж це пропав наш дядько Фріц? – примхливо похитавши головою, Паула обережно поставила у вазу букет із бузку.

– Незабаром прийде, – усміхнувся Фрід. – Ти ж щойно прийшла, май трохи терпіння. Я вже годину на нього чекаю.

– Було не замкнено?

– Замкнено, але в замку стирчав ключ.

– Він же знає, що ми приходимо щоп’ятниці. Ах! – Паула з тріумфом помахала блокнотиком. – Тут щось написано…

– Справді?

– Звісно! Сидиш тут уже годину й нічого не бачиш! От тобі й Фрід! Справа йде, як дівчина прийде! А ще називають себе сильною половиною людства! Отож тут спершу незакінчений вірш, а тоді: «Любі мої діти!.. – Ага! – Маю піти в місто, щоб купити цукор до чаю, кіновар і кобальтову синь для палітри й цукерки для ласунки Паули. Кекс і масло на столі. Де горнятка й цукор, ви й самі знаєте. Чай також. Почувайтесь, як удома. Фріц».

– Оті слова про ласунку Паулу – чиста правда! – зауважив Фрід.

– Про мене? Хай йому… тому дядькові Фріцу! І ніяка я не ласунка, – обурено заторохкотіла дівчина, відкусивши шматок кексу.

– Авжеж, – підтвердив Фрід, простягнувши їй усю коробку з кексами.

– Фріде, але ж ти й противний! – тупнула вона ніжкою. – Набрався від того Ернста, що й слова не вимовить без насмішки. Мені вже вісімнадцять, закарбуй це собі на носі! Я – молода дама, а не дитина!