Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Невже життя – всього лише спектакль?

– І так, і ні. Докопатися до істини тут неможливо. Наша здатність до пізнання подібна до змії, що кусає себе за хвіст. Об’єктивного пізнання не існує. Ми всі приречені на вічну боротьбу. Хто ж захоче судити, проводити межу між правдою та грою, буттям та видимістю? От він, – Фріц показав на Ернстів портрет, – теж такий борець. Він – людина дії, тому більш схильний до засудження світу, ніж інші, що здатні лиш тихо обсмоктувати свої бляклі думки. Наші думки – невидимі, а що невидиме, те, за законами цього світу, дозволене. Зате вчинки – от де біда! Але Ернст достатньо безцеремонний і сильний, аби чхати на суспільну оцінку. Наразі вона йому не потрібна, на превелике щастя. Та й узагалі, наші закони – це хтозна-що! Якщо хтось приріже людину, його покарають як убивцю. А якщо я відкрию велику фабрику й таким чином знищу сотню дрібних торговців, мене називатимуть успішним комерсантом… Поки ми балакали, я домалював вашу голову, крім того, вже сутеніє, тому на сьогодні вже досить.

Він показав Елізабет ескіз і взявся повільно розставляти на місця усі креслярські приладдя. Тоді обернувся.

Дівчина стояла перед портретом Ернста Вінтера та вдивлялася в його обличчя.

– Він незабаром приїде, – мовив Фріц, – у нього якраз кілька тижнів канікул. Заради нього в ательє і рояль стоїть. Ернст любить імпровізувати. А мені найбільше подобається, коли він грає Бетховена й Шопена. Але тепер ходімо, у мансарді мрій настає найкраща пора – захід сонця.

Кілька секунд повагавшись, Елізабет швидко підійшла до Фріца, стисла його руку й сказала:

– Ви така добра людина. У вас усе таке гарне, таке незвичне… Жодних буднів – тільки неділі на календарі. Схожі на літній вечір. Усе оповите духом батьківщини, овіяне спокоєм… Будьте і моїм другом.

У Фріца схвильовано тенькнуло серце. Після всього того вуличного болота й усіх тих сірих людців він натрапив на душу, таку ж чисту, як темно-сині італійські озера. Мовчки взяв він її за руку й попрямував у мансарду мрій.

Їх зустрів п’янкий запах троянд, що витав поміж стін оповитої сутінками темної мансарди. Вони завмерли від захвату, не здатні ступити й кроку. Останні промені призахідного сонця кидали золотаві відблиски на серйозне обличчя Бетховена, а кольорові камінчики й мушлі яскріли й переливалися казковим сяйвом.

На старовинній вирізьбленій поличці стояли кольорові горнятка, старий посуд та олов’яні тарілки. Фріц обережно витягнув три прекрасні зеленаві келихи та порохняву пляшку. Він поставив усі три келихи на стіл і мовчки налив вино.

Один келих він підсунув до Елізабет, яка, віддавшись плину своїх думок, мовчки стежила за його рухами, другий оповив гілкою квітучих троянд із чаші Бетховена, взяв у руку третій і промовив:

– Вип’ємо за нашу молоду дружбу… за все прекрасне в цьому світі… і за померлу.

Дзенькнули келихи.

Елізабет на якусь мить застигла. Тоді її тіло пройняв трепет і вона осушила келих до дна. Фріц узяв трояндову гілку, відламав одну квітку, занурив її у третій келих і простягнув троянду Елізабет. Опісля вилив решту вина у троянди під маскою Бетховена й підсунув їх до жіночого портрета, огорнутого тонким серпанком. Урешті взяв до рук старовинний канделябр і запалив свічку.

– Ох, Лу, – вже не в змозі стриматись, він тихо застогнав і подивився на картину.

У тремтливому сяйві свічки обличчя майже ожило – здавалося, що прекрасні очі усміхнулися, а яскраво-червоні вуста затремтіли.

– Пробачте мені, – промовив Фріц, – деколи на мене находить. Особливо коли я піднімаю келих на її спомин. Вино для згаслих вуст, квіти для бляклого чола… Її мелодія вже відзвучала… канула в небуття… Ох, скільки зим, скільки літ… Віднесли наші теплі дні.

Він замовк і глянув на Елізабет. Трохи відкинувши назад голову, вона дивилася на нього широко розплющеними очима й беззвучно плакала.

– Не плачте, – пробурмотів Фріц, – не треба…

Сутінки згустилися й набули темно-синіх барв, а свічка запалахкотіла золотавими відблисками. Крізь вікно залетів метелик, покружляв навколо свічки й, обпаливши крила, впав додолу.

– Метелики… Люди… Хто тільки не обпалював крила об полум’я свічки долі.

– Розкажіть мені про своє життя, про неї… – попросила Елізабет.

Фріц не відводив погляду від свічки.

– Вона називалась Луїза, проте всі її звали Лу… Гляньте на картину в мерехтливому сяйві свічки – такою була вона за життя. Я побачив її одного весняного вечора на прогулянці. Вона була прекрасна. Вона стала гаванню для кораблів моїх бажань, її очі – зорями у темряві мого існування, а її душа – рятівним благом та мостом над безоднею моєї відчуженості. Ми з нею прожили радісну, п’янку весну, тоді в наших жилах шалено заграла кров і ми відчули наближення спекотного спілого літа. Але, коли прийшла осінь, ми потроху спустилися на грішну землю. У мене були хворі легені й ні гроша в кишені, а вона – заручена з чудовим чоловіком, якого цінувала й поважала. У мене серце стікало кров’ю, але я вирвався з її обіймів – тоді я думав, що проживу ще тільки кілька років… Хіба ж я міг прикувати її чисту розквітлу красу до мого відцвілого тіла? Невдовзі мені вдалося продати кілька картин, і я вирушив у мандри, бо забути її мені було несила. Через кілька тижнів невимовна туга за нею пригнала мене назад, і я дізнався, що й вона не витерпіла розлуки. Вона розірвала заручини з тим чоловіком, порвала стосунки зі своєю сім’єю й хотіла бути зі мною. Попри все: хворобу, бідність, прокляття сім’ї. Проте не знайшла мене й вернулася додому. Там і захворіла. Вона померла зі словами кохання та з моїм ім’ям на вустах. Так сказала її мати. Коли я прийшов, на її могилі цвіли темно-червоні троянди. Більше я ніколи її не бачив… Забути її я не можу. Без неї моє життя – всього лиш ілюзія та сон. Єдину розраду мені дарують сутінки, коли перед її картиною, намальованою ще в ті далекі щасливі дні, палахкотять свічки. Тоді в оманливому сяйві свічок знову виблискують, як колись, її очі, а її ніжні яскраво-червоні вуста знову, як колись, усміхаються, і дорогий, коханий голос знову нашіптує давно стихлі знайомі слова… У такі хвилини моя туга здригається й тремтить, а душу мою благословляє нестерпно-болюча пам’ять… Й усе, усе в мені наспівує стару пісеньку: