Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

З веранди вернулася Елізабет. Фріц хотів подякувати їй за пісню, аж раптом побачив її залите сльозами обличчя. Перелякавшись, він схопив її за руку.

– Нічого не сталося, – пролепетала вона, – зовсім нічого, просто на мене щось наринуло. Серце було таке переповнене, що я вийшла на терасу. Знизу до мене долинув дівочий сміх і грубий чоловічий голос. І ось на мене раптом щось найшло. Тільки нічого не кажіть моїй тітоньці, до того ж зі мною вже все добре.

– Можете мені довіритися, – мовив Фріц.

– Я й сама відчуваю це. Ми ледь знайомі, проте поруч із вами мене огортає такий спокій… Мені здається, що в разі потреби ви б завжди допомогли мені.

– Можете на мене покластися, – схвильовано запевнив Фріц. – Та й після цих слів мені набагато легше попросити вас про одну велику послугу. Я саме працюю над картиною. Із двома персонажами. Зламаний ударами долі чоловік у цілковитому розпачі долонями затуляє схилену голову. І дівчина – її руки та очі випромінюють світло – ніжно гладить його по волоссю. Чоловіка я вже знайшов. А сьогодні побачив і модель для дівчини – вас. Отже, чи не були б ви такі ласкаві й дозволили мені намалювати вас?

– Ви дуже любите цю картину? – запитала вона у відповідь.

– Дуже. Власне, на цьому полотні втілена ще одна ідея. Картина повинна зобразити ту мить, коли людина переходить від Я до Ти, коли зникає її егоїзм, коли вона перестає жити тільки для себе, а свою працю присвячує суспільству. Молоді. Чи всьому людству. А символом найкращої розради та найбільшої компенсації за відречення від щастя має стати ця посланниця світла. Трагедія трудівника…

– Кажуть, усі митці так люблять свої картини, бо в них лишається частинка їхньої душі.

– Гадаю, так і є.

У кімнату зайшла пані Гайндорф.

– Стемніло. Може, увімкнути світло?

– Ні, – попросила Елізабет, – зараз так прекрасно.

– Милостива пані, хотів би вам дещо повідомити. Напевно, ви пам’ятаєте, скільки зусиль я затратив, щоб знайти першу модель. А тепер напрочуд швидко знайшов другу – у вашій племінниці. Чи ви дозволите їй позувати для мене?

– З радістю, любий друже, – погодилася пані Гайндорф. – Я щаслива, що ваші бажання так швидко збуваються.

– Ви не заперечуватиме, якщо ми почнемо наші сеанси вже зовсім скоро?

– Звісно, як на мене, то хоч завтра…

– А де? Я б залюбки приходив до вас, проте в ательє у мене все під рукою та й освітлення там набагато краще.

Кілька секунд пані Гайндорф уважно на нього дивилася, тоді – на Елізабет.

– Що скажеш, Елізабет?

Її сяючий погляд говорив більше, ніж тисяча слів.

– Добре, я вже зрозуміла, – милостиво погодилася пані Гайндорф, – що тобі наймиліше. Моя маленька мрійниця, – усміхаючись, сказала вона Фріцові, а тоді глянула йому в вічі серйозним твердим поглядом: – Я знаю вас, пане Шрамм, і мені цього достатньо. А й справді, чому б моїй племінниці до вас не приходити?! І що нам до всіх тих пережитків етикету? Коли їй завтра прийти?

– Дякую вам, милостива пані. – Фріц шанобливо торкнувся губами її руки. – Якщо ваша ласка, то о третій.

– Що скажеш, Елізабет?

– Так, так. – Дівчина енергійно закивала.

Пані Гайндорф усміхнулася:

– Так я і думала. Але сьогодні такий прекрасний вечір. Посидьмо ще трохи на терасі. І вип’ємо за вашу знахідку келих світлого, золотистого вина.

Вона дзеленькнула лакеєві й наказала винести на терасу плетені крісла та подушки, а тоді запалити кілька кольорових ліхтариків.

Надворі вже зовсім стемніло. Серед укритих цвітом вишень завис місяць уповні. Віддалік чорніли огорнуті сріблястим сяйвом ліси. Замерехтіли зорі. У келихах іскрилося вино.

Пані Гайндорф піднесла келих:

– За щасливу знахідку, вашу картину й мистецтво!

Вони злегка цокнулися.

– За знахідку, – тихо повторив Фріц і залпом випив увесь келих.

Запанувала тиша. Кожен поринув у власні думки.

– Лу… – вихопилося раптом у Фріца, вирвавши його з полону роздумів.

– Рана ще й досі ятрить? – тихо спитала пані Гайндорф.

– І ніколи не перестане, – пробурмотів Фріц, проте відразу ж зібрався з духом, – але нема чого жалітися. Мені є що згадати, до того ж сенсом мого життя не були одні лиш мрії – як у Гьормайєра, мого бідного друга, який уже давно спочиває у сирій землі.

– Розкажіть про нього.

– Він був художником-декоратором. Не витрачав жодної зайвої копійчини зі свого заробітку, щоб заощадити на книжки. А читав він цілі ночі. Знав напам’ять майже всі твори Ґете. Потроху поет прокинувся й у ньому самому. Відтоді він ночами писав вірші та драми. І твердо вірив у власний успіх. Як часто він із запалом повторював, що за гонорар за свою драму, яка неодмінно здобуде визнання, він поїде до Італії! Навіть узявся за вивчення італійської… Але, як кажуть, не судилося – Гьормайєр не дожив ні до успіху драми, ні до поїздки в Італію. І невдовзі помер від застарілої хвороби легень.