Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

То була та сама пісня, яку колись йому так часто співала Вона – Втрачена, Далека, Покійна Лу…

Звуки тужливо нанизувалися довгою вервечкою, прорізуючи тишу весняного вечора:

Стривожений і зворушений до глибини душі Фріц попрямував у глиб саду й піднявся сходинками тераси. Підійшовши до дверей музичної кімнати, він побачив картину такої небаченої краси, що став як укопаний.

Кімнату заполонили густі темно-сині сутінки. На роялі палахкотіли дві товсті свічки. У їхньому світлі сліпучо виблискували білі клавіші, розсіюючи ніжні золотаві відблиски всією кімнатою й обрамляючи казковим сяйвом біляве волосся та ніжний профіль юної дівчини за роялем. Її руки недбало спочивали на клавішах. Навколо витончених ліній її вуст залягла ледь помітна тінь меланхолії, а в блакитних, наче морська глибінь, очах застигла безмежна туга.

Фріц беззвучно ступив на килим і пішов далі. З якихось дверей вийшла господиня будинку.

– Нарешті, пане Шрамм, – щиро мовила вона приглушеним голосом, – ми вже й не сподівалися, що ви до нас завітаєте.

– Лайте мене, милостива пані, – відповів Фріц, нахиляючись до її руки, – але винуватцем усього є цей вечір, цей прекрасний вечір. Але…

Він метнув поглядом на двері музичної кімнати.

– Так, у нас нова гостя. З пансіонату повернулася моя племінниця. А тепер ходімо, пані Фрідгайм, дружина комерційного радника, уже просто згорає від нетерплячки. А ось і вона, зараз почуєте все на власні вуха.

– Ну так, так, звісно. – З виразом цілковитого розуміння Фріц і господиня будинку обмінялися усмішками.

Тієї ж миті розчахнулися двері й огрядна дама, шурхочучи спідницями, наблизилася до Фріца.

– То все ж таки він прийшов, наш маестро? – вигукнула вона, стискаючи його руки й ніжно розглядаючи його крізь лорнет. – Безвідповідально, справді, зовсім безвідповідально залишати напризволяще своїх друзів. Ми ж усі вже всидіти не можемо – так хочемо почути з ваших уст обіцяну розповідь про землю обітовану Італію!

– Ваша правда, милостива пані, – усміхнувся Фріц, – але дорогою до вас я трохи затримався, щоб намалювати кілька цікавих ескізів. Я навіть приніс їх показати вам.

– Ви не жартуєте? О, та це ж просто чудово! Дайте їх мені. Ах, як цікаво.

Узявши малюнки, вона з шурхотом попростувала в кімнату, а Фріц і господиня будинку поволі рушили за нею.

– Вона завжди палає незмінним ентузіазмом, – зауважив Фріц, – не важливо, чи йдеться про імпресіонізм, експресіонізм, музику, літературу або живопис – пані Фрідгайм у захваті від усього, що іменується мистецтвом.

– А ще більше від самих митців, – підхопила співрозмовниця. – Тепер вона заповзялася прокласти шлях одному молодому поетові. До речі, ви теж з ним знайомі, це юний Вольфрам…

– Той, що носить червоні краватки й носиться зі своїми верлібрами?

– Не іронізуйте. Молодь любить виділитися з-поміж інших. Дехто не може виразити революційні почуття інакше, ніж надягнувши червону краватку.

– Учора в моїй голові промайнули подібні думки, коли я побачив нашого чесного чоботаря Мюллера. Він батько п’ятьох дітей і чоловік дуже енергійної жінки. Щовечора, не пізніше десятої, він зобов’язаний прийти додому, голосує за консерваторів і загалом є зразком справжнього добропорядного громадянина. Якось я побачив у нього на поличці деякі томи Маркса та Лассаля, і він признався, що читав їх у молодості. Хтозна, ким він тоді тільки не хотів стати! Але саме життя й успадкований від пращурів обивательський характер звели всі його мрії нанівець. Проте він усім задоволений. І тепер усі його припорошені юнацькі мрії, усі грандіозні плани та ідеї врешті-решт реалізовуються тільки в червоній краватці, яку він носить щонеділі… Отож через таку червону краватку можна впасти у справжню меланхолію. Та й зрештою, милостива пані, чи з нами відбувається не те саме? Що залишається у нас від юності? По правді, червона краватка – це не так уже й багато, втім, у декого буває й значно менше. Локон, блякла картинка, зотлілі спогади… Аж поки й для інших не перетворишся на щось подібне… Ах, ліпше про таке не думати…

– Про таке дійсно не варто думати, любий друже, – тихо мовила господиня, – особливо в травні, такого травневого вечора.

– Але саме цей вечір приніс мені такі похмурі роздуми. Хіба ж не дивно, що краса та щастя якраз і викликають найсумніші думки? Але такий мінорний настрій навіяло мені й дещо інше…