Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Уже, – кивнула вона. – Не зарано.

Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Загорілися перші ліхтарі, підкреслюючи ще понурішу голизну будівлі. Засмаглі туристи галасливо пересувалися повз неї і сідали до потяга на Марсель.

До неї підсів якийсь американець і почав щось молоти про те, що в Європі не можна дістати порядного шматка м’яса чи бодай пристойного гамбургера. Навіть віденські сосиски кращі у Вісконсіні.

Ліліан сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена, не знаючи, чим це викликано: смутком, порожнечею чи замиренням з долею.

Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу. Обнюхавши кількох жінок, він зупинився, а потім кинувся до неї. Американець зірвався з лави.

– Скажений собака! – закричав він. – Поліція! Застрельте його!

Вівчур його оминув і скочив на Ліліан. Він майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав так, що враз їх оточив гурт здивованих людей.

– Вольф, – сказала вона з недовірою. – Вольф! Звідки ти тут узявся?

Собака залишив її у спокої і побіг до натовпу, який негайно розступився. Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.

– Боріс!

– Отже, ми ще встигли тебе відшукати, – сказав Волков. – Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив шукати тебе пізніше.

– Ти живий! – шепнула Ліліан. – Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від’їхав. Я думала…

– То була фрау Блісс. Нова господиня. Фрау Ешер знову вийшла заміж. – Волков притримав собаку. – Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.

– Ти живий, – повторила вона.

– І ти жива, душко! Усе решта не рахується.

Вона поглянула на нього. І враз зрозуміла, що він мав на увазі – що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.

– Так, Борісе, – сказала вона. – Усе решта не рахується.

Він зиркнув на її багаж.

– Коли від’їжджає твій потяг?

– За годину. Він від’їде без мене.

– Куди ти збиралася?

– Куди-небудь. До Цюріха. Байдуже, Борісе.

– Тоді ходімо звідси. Переїдемо до іншого готелю. В Антібі я забронював кімнату. У готелі «Дю Кап». Можемо найняти ще одну. Хочеш, я накажу відіслати туди твій багаж?

Ліліан похитала головою.

– Хай залишиться тут, – сказала він, раптом передумавши. – Потяг від’їжджає за годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.

– Я не мушу повертатися, – заперечив Волков.

Ліліан поглянула на нього.

– Ти вилікувався?

– Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.

– Але…

– Я розумів тебе тоді, – мовив Волков. – О Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш виїхати.

– Чому ж ти не виїхав зі мною?

Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що вона сказала тоді.

– А ти виїхала б зі мною? – поцікавився врешті.

– Ні, Борісе, – відказала вона. – Це правда. Тоді ні.

– Ти не хотіла брати з собою хворобу. Ти хотіла від неї втекти.

– Я не пам’ятаю вже. Може, так і було. Це все було так давно.

– Ти справді хочеш їхати вже сьогодні?

– Так.

– Маєш місце у спальному?

– Так, Борісе.

– Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав’ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.

Вони зайшли до кав’ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку й каву.

– Я повернуся на вокзал, – повідомив він. – Будь тут. Не утікай.

– Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?

Боріс усміхнувся.

– Коли хтось так думає, це не найгірше. Це означає, що він хоче, аби та друга особа залишилася.

Ліліан поглянула на нього. Її губи тремтіли.

– Я не хочу плакати, – сказала.

Він зупинився біля столика.

– Ти тільки виснажена. З’їж щось. Я певний, що сьогодні це твоя перша їжа.

Вона підняла голову.

– Я так погано виглядаю?

– Ні, душко. А хоч би ти й виглядала втомленою, кілька годин сну дозволять тобі надолужити все. Ти забула про це?

– Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.