Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я запропонував цій пані, щоб взяла вашу труну для пана Клерфе, – сказав портьє. – Вона не захотіла. Дуже принципова. Рахунок за готель також сказала виставити автомобільній фірмі. Звичайно, з повним харчуванням, а вчора увечері видудлила пляшку «Шато Лафіту» 1929 року! Найкраще вино, яке ми маємо. Представник похоронної фірми взяв би знову труну запівдарма.

– Добре, – відказала Ліліан. – І прошу підготувати мій рахунок. Увечері я виїжджаю.

– Дуже прошу. Крім того, є ще проблема з місцем на кладовищі. Тепер ви його вже не потребуєте, а я заплатив за вас наперед. Сьогодні важко щось поладнати, бо субота. До понеділка в бюро не буде нікого.

– Хіба в суботи й неділі люди тут не помирають?

– Помирають. Тоді купують могили в понеділок.

– Прошу дописати ціну до мого рахунку.

– Хочете залишити собі місце на кладовищі? – поцікавився з недовір’ям портьєр.

– Я не знаю, не хочу вже про це говорити. Допишіть, скільки ви заплатили, усе допишіть. Але я не хочу вже про це чути! Не хочу! Розумієте це?

– Дуже добре, мадам.

Ліліан повернулася до своєї кімнати. Дзвонив телефон. Не підняла слухавки. Спакувала решту речей. У торбі знайшла квиток до Цюріха. Поглянула на дату. Потяг від’їжджав увечері.

Телефон задзеленчав знову. Коли він замовк, її охопив панічний страх. Їй здалося, ніби померло щось більше, ніж Клерфе, ніби померло все, що вона знала. Боріс також. Хтозна, що з ним сталося. Може, і він давно вже не живе, а ніхто не міг їй цього повідомити, бо не мав її адреси, або просто не хотів.

Ліліан підняла слухавку, але відразу ж опустила руку. Не могла йому зателефонувати. Принаймні не тепер. Він би не зрозумів її й думав, що вона телефонує йому тільки тому, що Клерфе помер. Він ніколи б їй не повірив, що вона збиралася покинути Клерфе. Зрештою, вона ніколи й не мала наміру йому це розповідати.

Ліліан сиділа завмерши, поки сірі сутінки не вповзли до покою. Вікна були відчинені. Шелестіння дерев звучало в її вухах, наче шепіт зловтішних сусідів. Портьє сказав їй, що сестра Клерфе виїхала опівдні, час і їй у дорогу.

Вона встала, але завагалася. Не могла піти, не довідавшись, чи Боріс ще живе. Не конче телефонувати йому самому. Вона могла зателефонувати до пансіонату й попросити його до телефону, назвавши яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне покласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарата.

Ліліан замовила розмову. За хвилину телефоністка поінформувала, що ніхто не озивається. Ліліан замовила розмову ще раз, термінову, з попереднім викликом, і чекала.

За вікном чула кроки по гравію в саду. Це нагадало їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона про це не знала. Але й не хотіла його мати. Він стояв би порожній і повільно занепадав би разом зі своєю ліпниною, якби його не конфіскувала сестра Клерфе, озброєна в подвійну моральність однобокої справедливості.

Задзвенів телефон. Ліліан почула пожвавлені голоси французьких телефоністок. Забула все, що задумала.

– Борісе! – вигукнула вона. – Це ти?

– Хто говорить? – запитав якийсь жіночий голос.

Ліліан хвильку повагалася, врешті назвала своє прізвище. За дві години вона покине Рив’єру, і ніхто не знатиме, в якому напрямку, було б смішно, якби перед тим вона не поговорила з Борісом.

– Хто говорить? – повторив голос.

Вона ще раз назвалася.

– Пана Волкова тут нема, – відповів голос крізь шуми й потріскування на лінії.

– А хто говорить? Фрау Ешер?

– Ні, фрау Блісс. Фрау Ешер уже нема. Пана Волкова теж уже тут нема. Мені шкода.

– Хвилиночку! – загукала Ліліан. – А де він?

Шум у слухавці наростав.

– …від’їхав, – почула Ліліан.

– Від’їхав? Куди?

– Цього я не можу сказати.

Ліліан затамувала подих.

– З ним щось сталося? – поцікавилася врешті.

– Я не знаю, мадам. Він від’їхав. Більше нічого не можу вам сказати. Мені шкода.

З’єднання перервалося. Знову почувся пожвавлений щебет французьких телефоністок. Ліліан поклала слухавку. Від’їхати – вона знала, що це означає в горах. Так казали, коли хтось помер. Це не могло, зрештою, означати нічого іншого – куди б він ще мав від’їхати? Навіть його давньої господині вже не було.

Якийсь час Ліліан сиділа непорушно. Урешті встала й зійшла вниз. Заплатила рахунок і сховала квитанцію в торбу.

– Прошу послати мої речі на вокзал, – сказала вона.

– Уже? – запитав здивований портьє. – Ви маєте ще майже дві години. Зарано.