Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Чому я б його не розпізнала?

Тренер помовчав.

– Обличчя, – нарешті пояснив він, – сильно понівечене. Кермо зім’яло йому огрудину. Лікар вважає, що він нічого не відчував. Це настало миттєво. Він відразу знепритомнів і вже не отямився. Думаєте, – сказав голосніше, – що нас це не потрясло? Ми знали його довше, ніж ви!

– Так, – відказала Ліліан. – Ви знали його довше, ніж я.

– Я не те мав на увазі. Я мав на увазі, що це завжди так, коли хтось умирає: раптом його нема. Він уже нічого не промовить. Хвилину тому ще був, а потім раптом його нема. Хто ж це може збагнути? От я й кажу, що й нам нелегко. Стоїш і не можеш нічого второпати. Розумієте, що я маю на думці?

– Так, розумію.

– Тоді ходімо з нами, – мовив тренер. – Відвеземо вас до готелю. Вистачить на сьогодні. Завтра ви зможете його побачити.

– А що я робитиму в готелі? – запитала Ліліан.

Вони знизали плечима.

– Раджу вам викликати лікаря, щоб дав вам заспокійливий укол. Сильний заштрик, щоб ви спали собі до ранку. Ходімо! Тут не можна вже нічого зробити. Він не живе. Ми всі не можемо вже нічим зарадити. Коли хтось помер, то кінець, не можна вже нічого зробити. – Він ступив на крок ближче й поклав їй руку на плече. – Ходімо! Мені це знайоме. Господи, таке для мене не вперше! Але, до дідька, це завжди вперше!

Ліліан прокинулася з опарів сну. Якусь хвилю не мала контакту зі світом, потім відчула гострий біль, в одну мить сіла на ліжку й роззирнулася. Як вона тут опинилася? Повільно пригадувала собі – пізній, убивчий полудень, блукання містом, ранній вечір, лікарню, чуже, позшиване обличчя Клерфе, голову, що лежала трохи криво, долоні, складені так, мовби він збирався молитися, лікаря, який з нею прийшов – усе це було неправдоподібним, не так, як мало бути – не Клерфе мав лежати на лікарняному ліжку, а вона, лише вона, а не він, то була жахлива заміна ролей, хтось дозволив собі жорстокий, похмурий жарт.

Вона встала й розсунула штори. У покій увірвалося сонце. Безхмарне небо, пальми в повному світлі та яскраво-червоні грядки в готельному саду робили смерть Клерфе ще незбагненнішою. «То я, – подумала Ліліан, – то мала бути я, мені була призначена смерть, а не йому!» Вона якимсь дивним чином почувалася шахрайкою, виявившись зайвою, все ж продовжувала жити; сталося непорозуміння, замість неї вбили іншу людину, і над Ліліан нависла неясна сіра тінь підозри у вбивстві, наче вона була водієм, що, знемігши від утоми, переїхав людину, хоча міг цього уникнути.

Задзеленчав телефон. Перелякана Ліліан підняла слухавку. Агент похоронного бюро з Ніцци пропонував свої послуги стосовно труни, могили й гідного похорону за доступними цінами. На випадок відправки трупа на батьківщину він мав у розпорядженні цинкові труни.

Вона поклала слухавку. Не знала, що робити. Де була батьківщина Клерфе? Чи там, де він народився? Десь в Ельзасі, Лотарінґії? Не знала навіть де. Разючий звук телефону відізвався знову. Цього разу була лікарня. Що буде з трупом? Треба розпорядитися. Найпізніше пополудні. Треба замовити труну.

Ліліан поглянула на годинника. Був полудень. Вона вдягнулася. Ритуал смерті впав на неї, галасливий і повен фахового інтересу. Треба купити собі щось чорне. Зателефонували з фірми, яка постачала вінки. Інша фірма цікавилася віросповіданням Клерфе, щоб узгодити в церкві час для відспівування. А може, покійний був атеїстом?

Ліліан відчувала ще дію міцного снодійного. Усе довкіл видавалося нереальним. Вона зійшла вниз, щоб порадитися з портьє. На її появу підвівся чоловік у темно-синьому костюмі. Вона відвернулася, не могла знести професійного співчуття на його обличчі.

– Прошу вас замовити труну, – шепнула вона портьє. – Подбайте про все, що потрібно.

Портьє пояснив, що треба повідомити офіційні інстанції. Можливо, вона побажає зробити розтин? Іноді це буває необхідно, щоб установити причину смерті. Навіщо? Та для того, щоб обґрунтувати свої законні претензії. Автомобільна фірма спробує звалити відповідальність на організаторів перегонів. Потрібно подумати також про страховку, загалом можливі усякі ускладнення. Найкраще – бути готовою до всього.

Скидалося на те, що легше померти, аніж бути померлим. Може, вона хоче, щоб Клерфе поховали на тутешньому кладовищі?

– На кладовищі самогубців? – поцікавилася Ліліан. – Ні!

Портьє поблажливо усміхнувся. Кладовище самогубців – то легенда, як і багато чого в Монте-Карло. Тут є також порядне прекрасне кладовище, на якому ховають жителів. Чи має Ліліан документи Клерфе?