Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Документи? Хіба він ще потребує документів?

Портьє і тут виявив розуміння. Очевидно, що покійний потребує документів. Може, вони в його кімнаті, інакше доведеться про них потурбуватися. Він і сам так чи інак думає поспілкуватися з поліцією.

– З поліцією?

При кожному випадку треба негайно викликати поліцію. Напевно, це вже зробили фірма й оргкомітет перегонів, однак поліція мусить також дати дозвіл забрати труп. Усе це лише формальність, але не можна цього уникнути. Він візьме все на себе.

Ліліан кивнула. Враз вона відчула, що мусить вийти з готелю. Боялася, що знепритомніє. Нагадала собі, що від обіду напередодні нічого не їла, однак не хотіла йти до готельного ресторану. Швидко покинула хол і подалася до «Кафе де Паріс». Замовила каву, а потім сиділа довго, не п’ючи її. Збоку проїжджали авта й зупинялися перед казино, прибували традиційні екскурсійні автокари, і гурми туристів збиралися навколо провідників, з якими потім ввічливо чимчикували залами казино. Ліліан злякалася, коли до її столика підсів якийсь чоловік. Вона випила каву й підвелася. Не знала, що робити. Пробувала переконати себе, що навіть коли б не сталася аварія, вона все одно була б завтра сама, в Парижі або в дорозі до Швейцарії. Не допомогло, біля неї в землі була діра, яка провадила в бездонну прірву й не дозволяла перестрибнути її навіть уявно. Клерфе загинув, то було щось інше, ніж коли б вони розлучилися.

Ліліан знайшла лавку, з якої було видно море. Вона мала відчуття, що мусить поладнати багато нагальних справ, але не могла набратися рішучості. «Клерфе, а не я! – думала вона безперервно. – Що за безумство!» То вона повинна була померти, а не він. Що за потворна іронія!

Повернувшись до готелю, вона пішла до свого покою, не розмовляючи ні з ким. Біля дверей кімнати Клерфе зупинилася. У неї вдарила хвиля мертвого повітря, і Ліліан не могла опертися враженню, що все в кімнаті теж просякло запахом смерті.

Нагадала собі, що портьє домагався документів Клерфе. Ліліан не знала, де вони, і її охопив страх від думки, що мусить-таки увійти до його кімнати. Вона знала ще з санаторію, що часто важче дивитися на залишені померлим речі, ніж на нього самого. Вона побачила ключ у замку й вирішила, що покоївка саме прибирає кімнату. Краще вже так, ніж заходити самій. Відчинила двері.

За столом сиділа худа жінка в сірому костюмі, зшитому на замовлення, вона підняла голову.

– Що вам потрібно?

У перший момент Ліліан подумала, що потрапила до чужої кімнати. Однак потім побачила плащ Клерфе.

– Хто ви? – поцікавилася Ліліан.

– Думаю, я перша могла це запитати, – відказала гострим тоном жінка. – Я сестра Клерфе. А ви чого хочете? Хто ви?

Ліліан мовчала. Клерфе розповідав їй колись, що десь має сестру, яку ненавидить і яка його ненавидить. За багато років він не мав від неї жодної вістки. То мусила бути саме вона. Хоча нічим не нагадувала Клерфе.

– Я не знала, що ви приїхали, – сказала Ліліан. – Тепер, коли ви тут, я не маю тут що робити.

– Безперечно, – холодно відказала жінка. – Мені казали, що мій брат жив тут з якоюсь особою. Це ви?

– Це вже не повинно вас цікавити, – мовила Ліліан і повернулася до своєї кімнати. Вона почала пакуватися, але відразу ж припинила. «Ні, я не можу виїхати, поки він ще тут, – щось промовило в ній. – Мушу лишитися на похорон».

Вона ще раз пішла до лікарні, медсестра повідомила, що вона не зможе вже побачити Клерфе, бо за бажанням одного з членів родини його саме розтинають. Потім тіло буде поміщене в цинкову труну й після запаювання поїде на батьківщину.

Перед лікарнею Ліліан зустріла тренера.

– Увечері ми виїжджаємо, – сказав він. – Ви бачили цю бестію з великими зубами? Його сестру? Казала його порізати. Збирається подати скаргу на фірму й керівництво перегонів про відшкодування з приводу недбалості. Вона була вже в поліції. Ви знаєте нашого директора? У нього вона теж була. Це чоловік, який нікого не боїться, але він був блідий як стіна, коли те бабисько вийшло від нього за півгодини. Вона зажадала довічної пенсії. Бреше, що Клерфе був її єдиним годувальником. А ми всі виїжджаємо. Ви теж їдьте! Уже по всьому.

– Так, – відказала Ліліан. – Уже по всьому.

Ліліан мандрувала без мети вулицями, сиділа за столиками та щось пила, а ввечері повернулася до готелю.

Була страшенно вимучена. Лікар залишив їй снодійне. Але вона не випила його, бо й так миттєво заснула.

Її розбудив телефон. У слухавці почувся голос сестри Клерфе. Жінка наказовим тоном повідомила, що терміново мусить з нею поговорити. Ліліан повинна негайно з’явитися до неї.