Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– От і чудово, – усміхнувшись, дружина комерційного радника жадібно затягнулася.

– Жіноче обличчя, як у мадонни, з цигаркою в зубах виглядає зовсім не естетично. Натомість демонічний тип набуває завдяки цигарці дуже звабливих рис. Загалом чорнявим жінкам з темними очима куріння личить більше, ніж блондинкам. Зрештою, жінки інстинктивно відчувають це. Саме тому на півдні так багато затятих жінок-курців.

– Мені таке не подобається, – затялася Елізабет.

Крізь відчинене вікно долинув далекий спів.

Розмова закрутилася навколо буденних тем. Фріц задумливо відкинувся на спинку крісла, закутавшись пеленою блакитного диму. Він думав про незавершену картину, що так і залишилась стояти на мольберті. Вона мала називатися «Спасіння» й зображати зламаного життям чоловіка та дівчину, що ніжно гладить його волосся. Придатного чоловіка він уже знайшов. А тепер чекав, коли щаслива зоря зведе його і з відповідною натурницею. Вона мала бути доброю і світлою – конкретніше він її окреслити ще не міг. Руки її мали випромінювати світло, доброту та радість. Фріцовий замислений погляд зупинився на Елізабет. Ось хто міг би стати тією посланницею світла, сповненою тихої, спокійної сили духу.

Її тонкий ніжний профіль на тлі темного гобелена нагадував добру казку Айхендорфа.

Елізабет трохи схилила голову.

Раптом Фріц відчув, як від надмірної уваги напружується кожен м’яз. Ось! Ось вона! Та, котру він шукав, – дівчина для його картини. Він аж нахилився вперед. Вираз обличчя, його риси – все саме таке, як треба. Фріц вирішив, що ще сьогодні поговорить про дівчину з пані Гайндорф.

Фріц так заглибився у думки, що пропустив повз вуха всю розмову. А тим часом до слова дорвався молодий поет, що спершу сидів зовсім тихо, а тепер голосно й збуджено просторікував. Він безперервно розмахував руками, обзивав Ґете філістером, а його життєву мудрість – патяканням старого пенька.

Фріц усміхнувся. Завжди однаково пустопорожні балачки – таке собі брязкання бубонців, – а життя тим часом спокійно йде своїм ходом.

Молодий поет дістався вже й до Айхендорфа:

– Айхендорф уже давно застарів, а його сентиментальні романтичні віршики – це просто помиї…

– А я люблю Айхендорфа! – перебила Елізабет його тираду.

Ошелешений юнак замовк.

– Так, – продовжувала Елізабет, – він набагато душевніший за більшість сучасних поетів. Йому зовсім не притаманне пустослів’я. І він так гарно описує ліси, так любить бродити пішки!

– Погоджуюся з вами, – підтримав розмову Фріц. – Я теж його дуже люблю. Його вірші та новели – безмежно прекрасні. А ще він дійсно німецького штибу. Проте для нього не характерна національна однобокість. А в наш час це рідкісний феномен. Скільки разів перед мандрівкою до Італії я подумки повторював його вірші, скільки ночей бурмотів ці рядки:

– Ви були в Італії… – повільно мовила Елізабет.

– З невідомих причин ця туга за Італією зачаїлася в душі кожного німця, – зауважив Фріц. – Усі її пережили. Напевно, ця туга за італійським сонцем, як і туга за мармуровим храмом Акрополя, – наслідки роздвоєності німецької душі. І династія Гогенштауфенів, що через свою любов до Італії позбулася корони й життя, від Барбаросси до молодого Конрадина, якого стратили італійські кати, і наші художники, поети – Айхендорф, Швінд, Гайнзе, Мюллер, Ґете і його «Міньйона»…

– «Ти знаєш край…» – замугикала дружина комерційного радника.

– Заспівай нам це, Елізабет, – попросила пані Гайндорф.

Без жодних заперечень Елізабет підійшла до рояля.

Відкинувшись на спинку крісла, Фріц слухав і не міг намилуватися точеним профілем та зібраним на потилиці важким пучком золотавого волосся, освітленого ніжним мерехтінням свічок.

– «Ти знаєш край…»

У саду шуміли крони дерев. Під ніжний супровід рояля знову зазвучав дзвінкий дівочий голос:

– «Ти знаєш дім…»

Запала тиша. Повільно завмер останній акорд. Елізабет підвелася і вийшла на терасу.

– Але й прекрасно! – вигукнув молодий поет захриплим голосом.

Деякий час усі так і сиділи на своїх місцях, тоді радниця запропонувала гостям розійтися. Проте господиня ще не хотіла відпускати Фріца, адже він так пізно прийшов. Тому він залишився й чекав, поки вона проведе гостей.