Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Він із тої сторони Черемошу. Жив там і помагав своєму дєдеві ґаздувати. Був уже леґінем. Пізнав одну дівчину й вона дуже подобалася йому. Минув якийсь час і вони обоє полюбилися – щиро, гарячо. Взимі мали повінчатися – стариня почала вже ладитися до весілля. Радіє, що буде мати жіночку, як ластівочку. Але, але… Бачить, що його Євдокійка остигла до нього, починає бокувати від нього… Не знав і не розумів, яка може бути причина цьому? Почав слідкувати за Євдокією, почав назирцем ходити за нею. І вислідив. До неї заходив леґінь, син багатого ґазди з-за Черемошу. Сходяться обоє в лужку над рікою…

«Уб'ю його, або її, або обох – подумав. – Барткою по голові і по всьому!»

Але потім роздумався. Різні думки приходять у голову – раз така, раз інша. Пробував говорити з Євдокією «на-розум» – не помагало. Говорив із леґінем, що відбив від нього Євдокію, але той висміяв його. Що ж мав «біданка» робити? По довшій надумі пішов до знахора, який був і великим мольфаром. Вислухав його той, тай дав йому таку пораду.

«Віддай свою душу моєму приятелеві, – щезникові, слузі Арідника, – а той зробить так, що Євдокія буде твоєю жінкою».

«Нехай буде, як кажеш» – сказав нещасний.

Пішов із мольфарем у Чорногору і віддав свою душу щезникові. Вернув у своє село і сталось як приобіцяли мольфар і щезник – Євдокія навернулася до нього – повінчалися обоє. Живуть, любляться, люди завидують їм. Так, але нещасникові без душі, не легко живеться. Та, щоби лише це, а то почали люди в селі говорити, що він задля Євдокії віддав щезникові свою душу. Почула це від людей Євдокія, але не дуже то їм вірила. Аж одного вечора почала примилюватися до свого чоловіка й приговорювати до нього солодкими словечками. Стала просити, щоби сказав, чи правда це, що люди говорять: чи він віддав за неї свою душу щезникові? Так довго підлещувалася і не давала спокою йому, аж він признався до всього. А що тоді зробила Євдокія? Відштовхнула його від себе й сказала рішучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все своє і пішла до своїх батьків. Як відходила сказала йому:

«Йди, відбери свою душу! Тоді поверну до тебе».

Сказала й пішла. А він? Пішов до мольфара просити, щоб допоміг відобрати від щезника душу. Обіцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висміяв його і прогнав від себе. Що не було йому робити? Пішов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповів йому своє горе і просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке:

«Щезники не держать в себе відданих їм душ. Вони пускають їх у світ, щоб робили людям шкоди. Так і твоя душа блукає десь тут у горах. Хочеш мати її знову, мусиш її шукати. Сказано в святих книгах:

«Хто шукає, той знаходить».

Послухав він ворожбита, ходить по горах і шукає своєї душі – вірить, що знайде її. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвітучу фіялку в зимі, або вніч перед святом св. Івана цвіт папороті. Тоді щойно знайде свою душу. Чув, що є люди, які не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й він бездушником, але його Євдокія не хоче жити з бездушником, а він не може жити без своєї Євдокії.

Побачив і почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кінець цього «дива». Заблукав він раз у село, де жив той шукач своєї Душі. Допитався до його хати і, що побачив там? Побачив молодого ґазду й зарум'янену, пишну ґаздиню, а перед хатою хлопчика з білими кучерями. Розговорився з ґаздою і, пригадали собі зимарку на Луковицях. Ґазда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жіночки Євдокії. Живуть у любові і злагоді, як двоє голубів. Гостив Лукина в себе кілька днів, а на прощання сказав йому:

«Так то, леґіне Лукине, впертістю, завзяттям і витривалістю можна все зробити, а твердою вірою у власні сили й Божу допомогу, зірку на небі досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».

Пішов Лукин блукати дальше своїми горами й розповідати горєнам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горєни» слухали й лише головами покивували.

«Усєчіну» бачив уже Лукин. Він же виріс в горах і блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однієї осени на Ворохтєнських полонинах, не доводилося ще бачити ніколи. Оце стрінув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши їх, здивувався і зачудувався. Ватаг у стаї сказав йому, що це один великий пан із далеких «долів» зайшов сюди в гори зі своїми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусів пояснити Лукинові, що це таке «пан» і що це «доли». Далеко за горами, де нема гір, стелиться усюди рівнина, поле, мало там і лісів. Тут «годує» верховинців ліс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповів Лукинові.