Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Як спали, леґіники?» – привітали вони сидячих при ватрі.

«Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали».

Лукин попросив верховинців присісти біля ватри й розповів, що діялось раннім-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали леґіні повістування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого леґіня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотіла втопити його в озері. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тім останеться. Але Лукин, повістуючи про те, що діялось тут вдосвітку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили її також оба верховинці, побачив і леґінь та й затрусився зі страху. Оба верховинці розповідали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Він, це побратим щезників і приятель відьом, – великий шкідник. Слухав це Лукин і щораз більша лють росла в нього «Верховинці знають про це і терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю і поганню треба боротися і нищити її? Де поділася верховинська сила й відвага?» – Тупнув з пересердя ногою і заскреготав зубами. Мусить знешкідливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужає його сам без допомоги інших? Знає свою силу, але можливо, що у водяника більше сили? Звертається до обидвох верховинців і намовляє їх піти з ним на водяника. Питає, чи не бояться води та чи вміють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав:

«Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся і за мною в озеро на водяника!»

Ось він перший зверг із себе все й вже готовий на смертельний бій з водяником. За його прикладом пішли оба верховинці. Самотри пірнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотім витягли його на беріг. З тяжким трудом удалося їм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звідтіль не вилізе він вже ніколи. Не буде більше затягати людей на дно озера! Вилізли всі три на берег, подякували Господеві за допомогу і пішли під бука до ватри. Не легкий був бій з водяником! Після нього з'їв Лукин ціле стегно із сарнюка і Бог зна скільки випив води із джерела. Верховинці теж не «дармували» – витягли із дзьоблень бриндзю, масло і корж – харчували і леґіневі дали. Угощали себе взаємно, а потім оба верховинці розпрощалися і пішли в своє село.

Щойно тепер розговорився леґінь, що був вирваний і врятований з рук нехарі і погані. Ось що оповів він Лукинові про свого неня і маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрі» люди. Намовили оженитися з богатою дівчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рідну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо ґаздою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хаті. Усім ґаздівством керувала мама – все мусіло бути так, як вона хотіла – неньо не смів противитися їй. Дуже тяжке й гірке життя мав неньо. Він був добрий і лагідний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся її – боялися і сусіди та уникали її. Такою була мама, такою вона осталася і донині.

Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворіти, а на все ґаздівство махнув рукою. Хворів довший час, а потім помер. Перед смертю покликав сина д'собі й наказав йому не женитися і не мати такого життя, як він мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самітньо, не в'язати собі світу з якоюсь там «челідиною»… Поховала мама неня, а тоді до сина:

«Женися! Мені потрібна в ґаздівстві невістка!»

З тою женячкою не давала синові спокою. Вишукувала поміж дівчатами не так для сина жінку, як радше для себе невістку – таку, щоб могла запрягти її в ярмо й орати нею. Та дівчата знали її добре й жадна з них не хотіла мати її за тещу – лякалися її як вогню. Отак у сусідньому селі знюхалася мама з якоюсь відьмою-чарівницею, у якої була донька на відданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Відьмі подобався леґінь напевне ще більше, як її дочці. Стали вговорювати і намовляти леґіня, щоб женився. Але намови, ні навіть чари – не помагали, леґінь був твердий, як камінь. Дав неневі слово не женитися і слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим більш леґінь впирався, тим більше обі жінки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбільше завзялася на нього відьма, ще більше ніж мама. Почала грозити йому. Наколи ж ні погрози, ні чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього літа леґінь вівчарив на П'єтросі. Заснув у застайці. З неї витягнули його сплячого відьма і два щезники. Довго не знав, що діється з ним. Щойно вдолі, над потоком, очуняв і пробував вирватися з рук погані. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяникові. Так хотіла відьма помститися на ньому за це, що не хотів брати її доньку собі за жінку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин леґіня з нечистих, поганих рук.