Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Декувать тобі, дєкувать за рятунок життя»! – казав леґінь.

Вислухавши повістування леґіня, Лукин спитав його, що він думає дальше робити? Леґінь відповів, що не думає вертатись ні на П'єтрос, ні до мами. Піде, куди поведуть очі і понесуть ноги. Сказав і пішов.

От пішов і Лукин з ним долі потоком. І добре зробив. Недалеко від озера зайшли, аж там із-за скали напали на них відьма і щезники. Вони, ждали, щоб схопити леґіня ще раз у свої руки. І було б це їм удалося, як би не Лукин із своєю довбнею. Бив їх довбнею, куди попало, а леґіневі казав бити погань камінням. Погань мусіла втікати…

Лукин завів леґіня у Луги, де мав багато знайомих. Там умістив леґіня в одного богатого ґазди. З того часу проминуло багато років. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком таки зійдуться».

Так було з Лукином і леґінем. Зустрілися раз в Лугах. Колишній леґінь постарівся, але женитися таки не думав. Він казав: «Дав умираючому неневі слово не женитися і не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою і на тому світі, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобі, Лукине, задержатися близько озера і вирятувати мене від смерти? Бизівно, що так!

«Усєко та неоднако» бувало в наших горах…

Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде ніколи й тої другої пригоди, яка трапилась йому того самого літа під Копилашем. Ото попрощав знайомих ґаздів у Лугах, розпращався із врятованим він нехари і водяника леґінем та пішов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чівчин і Лустун та відвідати там ватагів, вівчарів і бовгарів. Так задумав Лукин, а воно зовсім інакше сталось.

Вийшов із Лугів, коли було вже сполудня. Йшов поволі, не мав чого спішитися. Іде понад потік, що крок, то інший вид, один другого кращий, а вода потока срібно-зеленява, не пливе, а скаче по каміннях, шумить, говорить, грає, співає та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не має жаден інший потік у горах. Він дуже часто зміняє своє русло, а де має своє джерело, того мабуть ніхто не знає. Десь далеко й високо під верхом Копилаша, в глибині пралісу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже під Копилашем, мусить залишити потік і спинатися крутим, стрімким плаєм, що веде крізь правічний, темний ліс. Цей плай один із найстарших, давний, предковічний. Його проробили перші здобичники карпатських гір. Він об'єднав колись, об'єднує і тепер поцей- і потойбічну Верховину й верховинців.

Іде Лукин плаєм усе вище й вище. Десь там верхи гір освічує ще сонце, а на плай сідає вже темінь. Ні, Лукин не піде дальше, заночує тут серед темного ліса – на верх Копилаша піде завтра. Чи ж може він знайти де кращий і спокійніший нічліг, як у цьому пралісі? Усипляти будуть його шуми дерев і далека гра потоку, а казку – шептатиме праліс. Перше розложить ватру – ватра ж вночі, як сонце вднину. Ось уже і палахкотить ватра – веселіше стає Лукинові, не буде самітньо. Сів при ватрі, вийняв із дзьоблини харчі, що дали йому луганські ґазди. Похарчував. Назбирав моху і сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидів при ватрі й вдивлявся в полум'я. Потім прикляк і помолився, як умів, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господеві за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нічку переспати.

Приляг, певен був, що скоро засне. А воно ні. Не дає заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестає кричати: раз зліва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собі Лукин, що нічний крик пугача, чи сови, віщує щось недобре, погане. Може так, а може ні. Але заснути таки довго не міг. Було напевно далеко поза північ, як удалося Лукинові заснути. Спав і не чув поганого голосу нічних птахів, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крізь дерева сонце й заглянуло йому в очі. А він лежить, не встає – хотів би встати, та не може. Але що це? Він не сам, над ним із усіх сторін волохи, чи цигани – вони всі не дуже різняться від себе. Чує говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумів. Підносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А він іде, дає себе вести, але куди – цього не знає. Циганів багато: чоловіки й жінки, старі й молоді. Лукин дальше спить і снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускає його руки зі своєї. Все щось до нього говорить, а другі цигани сміються. Куди і як довго йшов так Лукин із циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить і снить дальше. Сон не опускає його, а циганка також не випускає його із своєї руки.