Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут діється ненадійно, нагло й несподівано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звідки, налітають хмари – одна, за нею друга, зразу білі, а там уже чорніють. Темніє небо й гори під ними, а тут уже блискавиці і грім за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревіли потоки й ріки, заливають прибережні луги, несуть вирвані з корінням дерева, котять каменюки. Здається, всі темні сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озивається Говерля, каже: «годі»!

Дає наказ вітрам, порозганяти хмари. І вже їх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освітило сонце, осушує мокрі гори, проганяє в негри злі, темні сили.

Не знати, коли і як залишає гори літо, а за ним приходить осінь. Карпатська, золота богата осінь з позолоченими буками, з замріяними тихими лісами. Маржина зійшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одної ночі мороз. Іней вкриває дерева і царинки.

За цим чорні хмари з Чорногори. З них сипле снігом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багаті, снігом чорногірські хмари. Оце вже всі гори забілілися снігами – кичери, полонини й глибокі дебри лісові. Сніг і на зеленому чатинні смерік і ялиць. Так зима хоче, щоб усе було засніжене, біле. Післала Говерля снігові хмари на гори, а тепер каже буйним вітрам віяти. Вітри перемінюються в бурю. Буря пориває сніг і несе перед себе. День-два й гори, це велика, біла пустеля. Все, що досі жило й рухалося, завмерло, привалене снігами. По сніговій пустелі проходжується тиша. Тиша, що тривогою здіймає, жахом проймає.

А Лукин любить ту тишу. Він її не лякається. Любить ту білу пустелю. Знає, по ній ходять духи предків і шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатські зими з снігами й морозами. Любить й не лякається їх. їх лякаються злі, погані духи й залазять у найглибші нетри-дебри, у щілини та не видають зі себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гір. Біла тиша залягла гори, присіла полонини. Лише у ясні, зоряні, морозні ночі можна побачити й почути оленів, що витребують з-під снігу суху травичку. З ліса чути виття вовків та смертельний голос сарни, що попалась їм у зуби. Любить Лукин зимові дні і ночі. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснізкених гір, морозом скутих потоків і рік. Любить і шалені бурі з їх сніжною курявою, що чигають смертю на сміливця і нерозважного мадрівника. Відорветься брила снігу зі скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозі, на що натрапить. Порве й сміливця та погребе в пропасті навіки, – ніхто не знайде його костей.

Так – у горах панує всюди тільки сила. Сила, що не знає пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроці гірської природи. Сила на верхах, лісах і скалах, у річках і потоках, у зимових бурях-сніговіях і у літніх повенях-пловах.

Любив Лукин не лише ходити-бродити засніженими горами й лісами. Любив також зимою сидіти в якійсь стаї, чи зимарці при палаючій ватрі. Докладав до неї дров, а вона давала йому світло й тепло. Скільки ж радости й задоволення! Там гуде вітер, свище й грається зі снігом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палає ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лісовою мовою говорить. Вона ж дитина гір. Губка й кресало також діти гір. Дрова з гірського ліса і той, що слухає мову ватри, всі вони діти гір. Як же їм не розуміти себе взаїмно? Тоне нераз вів Лукин із ватрою нічні розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лісовик. Лісні відвідували його тільки тоді, як спав. Співали йому до сну, як співали тоді, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукинові при їх співах. Наколи ж прокидався зі сну, Лісні зникали. Літом перебував Лукин на полонинах з вівчарями. Любив полонинське життя. Перейшло літо на полонинах, проминула й осінь. Взяла гори в свої окови зима. Вона захопила Лукина в одній зимарці на Луковицях. Пізненько вночі, Лукин сидів при ватрі й слухав голосів за зимаркою. А там мело снігом, тиснув мороз. У таку ніч і сон бродить десь лісами, не заходить у зимарку, не присипляє Лукина. Сон, – це півсмерть. Хто менше спить, той довше живе.

Сидить Лукин біля ватри й слухає її повістувань про те, що колись було, минуло і не вернеться. Сумне те повістування, повне жалю і туги. Заслухався Лукин у повістування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збіджений, засніжений, не старий ще верховинець. Несміло переступає з ноги на ногу. Привітав Лукина тихим, від морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не підходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сів на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо відповів Лукинові на питання: хто він і звідки? А те, що Лукин почув від нього, морозним вітром повіяло, жалем і співчуттям пройняло Лукина.