Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Я, Старовіччина, в буйності й красі життя-буття верховинців, у силі їх тіла й духа, в відвазі й очайдушності, в погорді до смерти, в їхній любові до свого, а ненависті до ворожого, в готовості віддати життя своє за волю і свободу, в готовості захисту своїх гір від ворога. Я в думках і вчинках. Як сокотять верховинці ту ватру, що її занесли в гори предки і передають одні другим, так повинні правнуки сокотити Старовіччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала і не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слід по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало моє насіннячко, а щоб скільчилося і росло, щоб наша старовинна традиція передавалась з роду в рід і закорінилася в серцях верховинців та щоб звідси не вирвала мене жадна негода, ані лютий ворог.

Так, леґінчику, почув ти і побачив та впізнав мене – карпатську Старовіччину. Почуте закарбуй собі в серцю і пам'яті та ніколи не забудь твоєї Старовіччини. Сам шануй мене і скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала і подалася тихими кроками «на верхи гір, що сягають зір».

Лукин ще довго мав перед очима Старовіччину, а в вухах звенів її голос. З високої полонини нісся сумовитий голос співаночки:

Чув якось то Лукин, що у Чорногорах під Говерлею має бути заворожений і зачарований відвічний праліс, де ще ніхто не бував. Там було дуже «варівко» – можна до пралісу зайти, але вийти – ні! Навіть і звірі не заходять до зачарованого праліса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачуває свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити свої старі кости. Зареве на все горло в передсмертнім крику, а ліс передасть вістку, що не стало вже того, хто завдавав смерть іншим.

Думав Лукин днями й ночами, як то би дістатися туди, в праліс Чорногори. Перейшов цілу Чорногору вздовж і впоперек, а зачарованого пралісу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в праліс. От і минає осінь та зима зближається, а Лукин ходить Чорногорою і не знаходить пралісу. Отак захопила його зима під Говерлею. Люта і морозна зима, а Лукин з довбнею в одній руці, а в другій – гострий топір, ходить-блукає, зачарованого пралісу шукає. За черес запхав він ножаку, пістоль і кресало з губкою та й ходить, а де нічка його зловить там і заночує. Розкладе ватру, похарчує та й засне, але – чуйко спить.

Може б був і надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрінув знайомого Лісовика. Цей відразу лісовою мовою каже Лукинові:

«Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаєш горами. Забагнулось тобі зайти в заворожений праліс. Ходи зі мною, я тобі покажу. Але сам, ні, не піду туди, бо нам Лісовикам заборонено там лізти. Ти ж хочеш піти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю».

Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин і Лісовик все дальше вглиб лісів. От і не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стіною стали вікові ялиці й смереки. Чорний та темний праліс, аж страх глянути на нього.

«От і зачарований праліс, Лукине – сказав лісовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаєш. Я тебе не раджу ні сяк, ні так».

Махнув на прощання рукою і поспішно пішов понад потік.

А Лукин впертий, сказав собі:

«Що буде, те й буде! Зайду!»

Зразу, як тільки зайшов, потонув в чарах пралісу. Ненерушима карпатська первовіччина – лісова пуща, стала перед ним в повній ненарушеності дівицтва. Вікові дерева, грубезні й височезні, а на них замерзлі іскристо-срібні кришталики виблискують до сонця. Над зелено-сніжно-білим пралісом видно клаптик темносинього неба. Стоїть праліс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Засніженими деревами наче накликає і притягає та манить до себе, далі й далі вглиб. Святочна тут та таємнича тиша і глуха мовчанка. Вікові дерева наче простягають свої кріслаті галуззя-руки по Лукина і хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсінькі, як волосинка, промінчики сонця.

Довго, наче заворожений, стояв Лукин і подивляв чар пралісу. Потім, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-під землі виріс, і заступив йому дорогу, старезний віковий дід. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як оті ялиці.

«Стій! – крикнув він грізно, – ані кроку дальше! Скажи мені, хто ти і хто завів тебе сюди? Чого тут шукаєш?»

Розповів йому Лукин все по-щирому. Дід, вислухавши його, спитав:

«Знав ти, що в цей заворожений праліс, не вільно заходити? Га?!»