Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Над потоком стрінув Лукин старого Лісовика. Цей взяв Лукина за руку і повів під скалу. Лукин побачив там якогось чоловіка. От не знати тільки чи він спить, а чи мертвий? Лісовик» се запевнив Лукина, що цей чоловік не мертвий, а лише спить, твердим як камінь, сном. Звідкіль він і чого зайшов аж сюди, не знає. От зайшов сюди, ліг і заснув. Та так твердо спав, що навіть не чув гри на розі св. Юрія, не встав і не вийшов назустріч весні. За кару буде тут спати аж до другої весни…

«А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин.

«О, ні! Не замерзне! – відказав Лісовик. – Буде спати під снігом, як під ліжником».

Випровадив Лісовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а під нею лежав мертвий чоловік.

«Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лісовик. – Під неї сходилися колись всі верховинці в святоіванівську ніч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга і зачав рубати топором ялицю. Зарубав її до половини, а тоді бризнула з ялиці кров в його очі і осліпила його. Він упав і зразу звіялася буря, повалила на землю підрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий є закон карпатських гір. Життя дає життя, а смерть сіє смерть!»

Пішов собі Лісовик в свій ліс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пішов туди, куди манила його чародійна весна. З верхів і полонин заманила його і над Черемош, на зелений, заквітчаний луг, де цвіла біленьким цвітом калина, а його запах рознісся по цілім лузі.

О, Боже святий! Батьку нашої природи! – на лузі, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гірське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться і не надивиться. Чудується та й своїм очам і вухам не вірить. Ось там стоять дві сестрички-красуні. Але ж і красуні які, ще досі таких не стрічав ніде і не бачив. В обох рум'яні та біленькі мов молоко личка. В одної на голові віночок з зеленого барвінку, розпущені біляві та довгі коси, а в руці китичка весняних квітів. Сорочка біленька, вишита, аж до ніг сягає, а постільці на ногах срібні, очі ж – голубі самоцвіти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена білим, калиновим цвітом. На ногах золоті постільці. З очей обох красунь так і сяє блиском, радістю та веселістю. Вони побралися за руки і тримаються по-сестриному.

Лукин наче остовпів та й питає себе:

«Хто ж це може бути? Хто це, оці дві сестрички з неземською красою?»

Аж знова ненадійно з'явився коло нього Лісовик. Стоїть і сміється до нього:

«Не знаєш Лукине, хто це такі, ці дві красуні? Га? Не знаєш? То я тобі скажу. Ота білявочка, це наша верховинська Співаночка, а чорнявочка – Гуляночка. Дві нерозлучні сестрички, немов близнюки. Стій та дивися, що буде дальше».

Дивиться Лукин, а з ліса виходять три Лісовики. Один із скрипочкою, другий з цимбалами, а третій з флоєрою. Заграли музиканти, заспівала білявочка, а чорнявочка пішла в танець. Повиходили з ліса Лісовики, Лісні і Мавки, заспівали та заграли всі гори з своїми лісами і потоками. Пішло в танець все, що разом з весною ожило. Ціла Верховина співає, грає та танцює! Заспівала Чорногора з Говерлею, завторував їм Піп-Іван, заграв П'єтрос у флоєру. Затанцював Піп-Іван з Говерлею коломийки, а також всі верхи з кичерами. Співали та танцювали так, що аж гуло по Верховині. Співають весняними шумами ліси-праліси, грають гірські бистрі потоки. Якже ж не піти в танець також і полонинам? Пішов в танець Чівчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зі Скупою.

Заспівав із Співаночкою і Лукин та пішов у танець з Гуляночкою. Співає і танцює аж дух запирає. Ось там виліз із гущавини «жєсний» Чугайстер – той вічний карпатський танцюрист. Співає на все горло і танцює так, що аж земля під ним дрожить. Рад-не-рад, мусів Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тоді кинувся Чугайстер до Лісних і Мавок, але вони повтікали від нього в ліси. Забралися в ліси й Лісовики, а з ними й музиканти. На лузі лишилися лише дві красуні – Співаночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотів також піти геть, але не міг і кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все сміються до нього та підморгують своїми веселими оченятами.

Пізніше почув Лукин таке від тих красунь: Занесли їх сюди у Карпати ті перші верховинці, що то перед віками зайшли були в гори, здобули їх і заселили. З далеких країн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свій шлях, трупами ворожими і своїми. Важка й небезпечна була їх мандрівка. Не одне, що зі собою забрали, загубили по дорозі. Не одне загарбали в них вороги. Але Співаночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами їх у стужу гріли, на дні серця ховали їх від лютих ворогів та як тільки могли боронили їх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же їх сокотили немов цінний скарб і з покоління в покоління передавали. Сестрички Співаночка і Гуляночка, щирі та вірні своїм верховинцям, ввесь час тримаються їх, як добрі діти батьків.