Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Сказав це, скочив на коня, піднявся вгору і зник в хмарі, що нависла над шпилем Говерлі та немов чекала на нього. Був ось тут, здається, і раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрія, Я ж сам і посьогодні не мозку сказати і не знаю, був я справді на Говерлі, бачив св. Юрія і говорив з ним, чи ні? Однак воно було так, як я оце оповідаю, а може була це лише казка занесена і нашептана вітром з Говерлі. Не знаю дотепер і не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз із Говерлею, це частина великого, бескидського світу, що все оповитий таємничістю і завороженістю. Все тут заворожене – Верховина і самі верховинці. Заворожений був і я, Лукин – син Карпат».

Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлі, але Лукин не забуде цього до самої смерти…

Потім зайшов він до стаї на найближчій полонині та чемно привітався з ватагом, бовгарями і вівчарями. У стаї було сьогодні багато запопадливої роботи, бо ґазда-ватаг щойно викочувався зі всякими запасами на полонину, але ватра вже горіла перед стаею. Щойно вечером міг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустріч зі св. Юрієм не згадував. Хотів ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кілька днів, але він сказав, що весна, яку приніс у гори св. Юрій, тягне його на верхи та на дальші полонини і він мусить іти. Було б гріхом сидіти на однім місці, коли соняшна, чічками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пішов зеленими верхами та полонинами, пішов темними лісами, понад бистрими потоками.

Ходив, блукав, аж нарешті опинився на полонині Шкорушнім. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрій на своєму коні? Повагом ступає кінь, своїми копитами ледве торкається землі. Видно не спішиться його їздцеві, а йому також ні. Святий Юрій розглядається на всі сторони та посміхається, але Лукина не бачить. Лукин же тихцем слідом за святим йде. Куди св. Юрій – туди й Лукин. Перед св. Юрієм зацвітають вмить чічки і стеляться немов пухнистий ліжник під копита срібногривого коня, а за ним чарівна музика й співи. Все грає і співає – св. Юрія і його весну вітає. Назустріч святому виходять всі звірі, а між ними йде повагом «вуйко» – ведмідь. Он станув під лісом на дві задні лапи та й киває своєю косматою головою, ніби кланяється і муркоче щось, весною радіє. Там далі вітають святого Лісні, Мавки і Лісовики – співають та танцюють. Танцює собі й Чугайстер. Вийшов із своєї палати також Цар Лісів і кланяється св. Юрієві. Виходять назустріч святому також верховинці зі своїх курниць і колиб та навколішки стають перед ним.

Усе, що тільки живе, зустрічає святого співами й танцями, радіє його весною. Але чи справді все? Ні! Погане й люте гаддя та всяка інша нехар заховалася в нетрах і дебрах – не до них же св. Юрій приїхав з весною. До пізнього вечора ходив Лукин горами за св. Юрієм. Так скінчилася Божа днинка. Зарозкевилися гори заходячим сонцем, що сховалось десь за Чорногорами, а на небі появилася біла хмарка і спустилася на землю. Кінь піднявся з св. Юрієм вгору і сховався в тій хмарці.

Лукин приляг під старою ялицею та задумав переспати нічку під нею. Але заснути не було легко. Весь час стояло перед його очима те, що він пережив і бачив вдень. Десь аж перед ранком таки заснув, а чи лише задрімав. А як сонечко мало сходити і було ще досить зимнувато в цю весняну ніч, почув Лукин, що його щось гріє – зробилося тепло. Розплющив очі і, ох, лишенько! побачив коло себе» вуйка». Цей собі простягнувся вигідно на всю довжину, притулився до Лукина та й хропе. Лукин задеревів і не знає на милість Бога, що має робити. Лежати тихо далі, а чи вставати? Прокинувся зі сну й ведмідь, спокійними очима вдивляється в Лукина і муркоче щось немов кіт на печі. Чи ж бува часом це не той сам «вуйко», що глядів з-під ліса на св. Юрія? Бизівно, той сам! Встає наш «вуйко» та повагом йде в ліс, а Лукина залишає в спокою. Поки Лукин рішився спати ще, а чи вставати вже, дивиться, вертає знову з ліса ведмідь, але не з порожніми руками. Він несе два великі кусні м'яса. їсть сам один кусень, а другий дає Лукинові, киває головою, та муркоче щось, наче б припрошував його їсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – їсть. Встав Лукин, обтіпався з моху та йде в полонину, а за ним не відстає і «його вуйко». Видно сподобав собі Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат і уродженці гір та лісів – пізнали один одного. Десь аж на третій полонині розпрощалися обидва та й пішли кожний в свою путь. «Вуйко» в ліс, а Лукин покинув полонину і зійшов над потік та подався вглиб лісу.