Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Знаю, – відповів Лукин. – Цей потік називається Грамітний!

«Так іди ж понад нього, аж дійдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовців. Так бувай здоров леґіню! Бачу, що ти маєш силу і відвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобі, бій з песиголовцями не буде легкий. Хіба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобі поконати їх. Отже з Богом мій леґіню!»

Лукин, розпращався щиро із знахором, пішов понад Путилівку, а там дальше вийшов на верхи. Далі стежками та плаями зійшов над Грамітний і понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далі і вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Він не йшов, а радше продирався крізь лісову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть і не ступила людська нога. Не раз і не два падав Лукин на мох і хворост, перештрикуючи гнилі колоди, а колоди чи каменюки були у своїй вологості дуже ковзькими. Кілька разів падав і у воду потока, якого тримався, як свого дороговказу. Часом мусів спинатися на скалу, що лежала впоперек потока. Треба було мати не лише силу, але й упертість та завзятість, щоб поборювати всі перешкоди і спинатися щораз вище.

Десь у половині дороги до джерела Грамітного, Лукин затримався. Мусів же забити ведмедя і надягнути на себе його шкуру. Зробити це, не було тяжко, бо ведмедів було тут багато. Невдовзі знайшов таки одного ведмедя в дебрах, вбив його, здер шкуру, а що сира шкура була затяжка то повісив її на кущі проти сонця щоб просушилась. Згодом, як шкура вже просохла і стала легшою, надягнув її на себе. Але йти далі, ставало дедалі тяжкувато, бо бурхливий потік наче-то сердився і лютував. Перед Лукином поставало наче з-під землі багато перешкод із скал-каменюків, з віковічних дерев-колод, що лягли впоперек русла потока. По них потік розбивав свої води, що аж пінилися і ставали білими, творячи вири й крутежі. Цей шумливо-дикий потік, здавалося, немов хотів затримати Лукина – перестерегти його перед дальшою і небезпечною мадрівкою. Та наш Лукин так завзявся на песиголовців, що жадна сила не могла стримати його від його пляну. Що раз задумав, те й мусить виконати.

Ось одного вечора прибув таки Лукин до джерела Грамітного – тут же було все таке дике та непрохідне, що годі було пролізти: гори, ліси та скелі, а вгорі ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув він якісь голоси, подібні до гавкітні котюг та виття вовків… Так – думає собі Лукин, – тут напевно десь поблизу є криївка-лігво тих препоганих песиголовців. Підсунувшись нишком кількадесять метрів в сторону голосів, побачив їх. Песиголовці на перший вид, були такі жахливі й грізні, що Лукинові пішло морозом поза шкірою; а він ще й хоче звести з цією поганню смертельний бій… «Однак мушу таки звести цей бій – думає Лукин – Хай діється воля Божа. Але не зараз. Підожду до затрішнього дня та й сам трохи відпочину по тяжкій мандрівці. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранішнім сном».

Як задумав, так і зробив. Почало щойно світати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру і з довбнею в ціпкій правій руці та з ножем у лівій – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовців. Чути було лише безнастанне гавкотіння і виття в цій смертельній метушні і суматосі. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле їх ножем. Песиголовці ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А він їх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Він мусить їх побідити, мусить! Лукин про це знає, що раз-на-все мусить їх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бій. Було десь близько полудня, як усі мартві песиголовці лягли покотом.

Недалеко песиголовців повалився і Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева і хворосту, накидав на гидких песиголовців, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згоріли ці падлюки, – щоб у попіл перемінились. Потім убив сарнюка, облупив його, припік над ватрою та ще майже напів сирого з'їв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвіт ставало, прокинувся, помився в потоці і стрімкими горами та темними лісами подався геть він цього гидкого місця. Ішов та й радів цілою душею, що звільнив свої улюблені гори від песиголовської погані. Він же ж верховинець, який добре вмів боротися і перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралісів, тягнуть його духи нетрів та дебрів. Верховинці, люди свободи, діти волі, пов'язані зі свободою гір, полонин і лісів. Всі ненавидять рабство і неволю. Зжиті з Верховиною, цупко тримаються її, а вона держить їх аж до смерти у своїх тенетах.