Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Я – каже Співаночка, – не залишаю верховинців ніколи. Співаю їм від колиски до гробової дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потішаю їх і розганяю тугу. Не опускаю їх в горю, слабим сил додаю, впавших підношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воїнів до бою з ворогом загріваю. Ніжна я та тендітна, але велику силу маю».

«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весіллях, на храмах, на толоках, по селах і на полонинах та при кожній нагоді з молодими і з старими. Вмію старих відмолоджувати і в танець їх брати. Не менша в мене сила, як у моєї сестрички, Співаночки».

«Треба тобі, леґіню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обі ми все молоді та безсмертні, не старіємося і не вмираємо. Таку ласку маємо від самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинці».

Співаночка додала ще від себе:

«Ти ж бачив леґіню, як то часто Аннички та Марічки горами ходять і співають:

І так сіють, щоби їх леґіні збирали і за кресані клали». Не минула хвилинка, як вони обі зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дійсність? Постояв ще троха на лужку та й пішов на верхи. Пішов, як ті Аннички та Марічки, сіяти полонинами і царинками співаночки та гуляночки. Та просив і благав Господа Бога, щоби вони росли і не в'янули та не всихали навіть під час зимових морозів і сніговій. З весною в руках, зі співаночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж діждався літа з соняшною, золотою короною на голові. В цей час часто чув Лукин спів косарів:

Якось раз ненадійно стрінув Лукин ще одне чудо – ніколи невидану жінку. Ні стару, ні молоду – не гарну та й не погану. Вся в сіренькій одежині, з довгими розпущеними косами, зі срібними кораликами на шиї; з лагідним і милим усміхом на приблідлих устах. Йде вона назустріч Лукинові, ступає малими, в золотих постільцях, ніжками, ледве землі ними дотикає. Підходить до Лукина і вітає його усміхом:

«Здоров був, леґіне! – каже з-тиха. – Не знаєш ти мене, не стрічав мене у своїх мандрівках. Не чув ти також і мого голосу – він тихий і нечутний. Моє ім'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самі Карпати зродили мене і в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.

Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралісів там, де не доходять жадні голоси й не перешкоджають моєму спокоєві. Часом виходжу із моєго сховку на світ і це роблю тоді, коли мене світ потребує. Сам же знаєш, що життя в Карпатах, це вічна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу і я зводити боротьбу з усім тим, що мені противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагає. Такий уже тут закон гір: переможений уступає місце переможцеві. Те все діється до якогось часу. Бо ж усе тут чергується.

Ні на весні, ні влітку, немає для мене спокою ні місця тут в горах. Весною все тут грає та співає; гримлять потоки, шумлять ліси, співають верховинці, блеють овечки та порикує маржина. Влітку ж полонини лунають різними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами ріки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такі часи мушу пересиджувати в глибині ліса. Не виходжу з нього і так вичікую осени. Опустіють полонини, а тоді як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настає час чорногірських вітрів осінніх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхів. Мушу тоді знов іти в ліси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вітрогонам. Верховинці кажуть про цей час: «це передзимова тиша».

Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тоді, наче до землі прилягає і надслуховує. Починає падати сніг. Тихими, білими сніжними платками вкриваються гори, полонини, ліси й села. Ні звуку, ні шелесту. Тоді я паную і ніщо не заколочує моєї тиші. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне і засвище. Грізна та дика ота зимова буря в горах – безжалісна й безпощадна. Перед нею мушу я втікати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тоді я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Ані вітерець не дихне, все глухне, мовкне, каменіє, завмирає. Я, Тишина, беру гори в свої руки, а мені на допомогу приходить сивоусий дід Мороз. Тихнуть тоді і всі гірські села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всі гори, ліси й верховинці, а я їх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гірські бурі, сніговії, повені-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне і невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тоді мертвеччина залила б наші гори і людей. Потрібні тут на переміну також і бурі.