Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Та знав». – Відповів Лукин.

«Ага, знав і не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже ніколи не вийде звідси! Бачу ти смільчак і відважний собі леґінь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобі цей заворожений праліс».

Взяв Лукина за руку і повів вглиб пралісу, а по дорозі розповів йому таке:

«Коли зайшли сюди в Карпати люди і почали винищувати красу гір – ліси, тоді післав мене сюди Цар Лісів і наказав сокотити цього пралісу. І так відтоді до тепер, я є сторожем пралісу».

Цілий день водив він Лукина і показував йому чари й дива. Настала ніч і настали знова нові нічні чари. Побілений снігом ліс освітив місяць срібним сяйвом, зірки чарували іскрами і підморгували до Лукина. Все замінилося в нічну, зимову казку. Галуззя дерев заблистіли різними діямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться і шипотять щось з-тиха.

А дід каже:

«Не думай легше, що тут все тихе і спокійне. Ні. Надходить і сюди грізна буря, але праліс не лякається її. Він її любить, бо він змагається з нею. Боротьба, це зкиття. Він протиставить бурі свою силу, а потім радіє перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собі сонце, яке привітає праліс усміхом, теплотою і своїм сяйвом. Привітає, як переможця над бурею, а буря піде потоками і там виллє свою злість».

Запровадив дід Лукина до своєї печери, що була вистелена мохом. Він заборонив в пралісі розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дід із пралісу та сказав Лукинові, щоби він нікому не признавався, що був тут в зачарованім пралісі. Лукин, радіючи, що побачив таке диво і вийшов ціло, приобіцяв сторожеві зачарованого пралісу затримати все побачене в таємниці.

Боже літечко, соняшна днинка, на небі ні хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гір хвалити й славити. Легко блукалося Лукинові горами, радістю билося його серце, веселилася душа і цвіла полонинськими чічками. Очима ловив красу гір, ногами ледви дотикав землі, руками бажав обняти ввесь карпатський світ.

Перед вечером знизився з високої полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його ніч. Задумав переночувати близько того озера під грубезним буком. Розложив ватру. Вона грітиме й хоронитиме його перед хижим звірем. А звірів тут немало. Треба добре сокотитися від них.

Присмажив собі кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цілоденним ходом, тож і не диво, що скоро заснув твердим сном. У сні мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Він же вднину горами жив, уночі ними снив. Такий уже був Лукинко, – вірний син Карпат. Та літня ніч коротенька, нема багато часу на спочинок і сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподівався.

Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зі сну й ще не протерло своїх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихає. Протирає Лукин заспані очі раз і другий, бачить: два щезники й відьма тягнуть якогось леґіня до озера. Кричить леґінь, кричать щезники, репетує і відьма. Щезники тягнуть леґіня за руки, а відьма тручає його й попихає з-заду. Леґінь не дається, пручається, та в тих троїх більше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пізнав ту гірську погань-нехар. Він пізнав би її навіть вночі, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого леґіня до озера. Ось затягнули його вже над сам беріг озера. А що там? Що?! З озера виринає голова водяника. Він простягає руки по леґіня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, відьма і водяник працюють на одну руку – спільно працюють. Не довго роздумує Лукин. Із довбнею в руках, кількома кроками-скоками вже між товпою. Довбнею по щезниках – гоп, відьму відтручає геть, а леґіня вмить вириває з рук водяника. Слава Богові! – леґінь врятований.

Так, але щезники й відьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а відьма дряпає і кусає. Не легкий бій мусів звести Лукин із поганню. А тут ще водяник хотів виштрикнути на беріг, та поспішити на допомогу нехарі. Але дістав добре Лукиновою довбнею по голові й пірнув на дно озера. А тих троє нехарів набив Лукин добнею так, що ледве» сиві вирвались та заховались у гущавинах лісу.

Леґіня привів Лукин під бука й посадив при вигаслій, через ніч, ватрі. Роздмухав її, доклав до неї дров і прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та леґінь поки почав їсти, пішов до джерела і напився з нього води. Щойно потім взявся до їжі м'яса. Обидва не говорили – леґінь не міг очуняти зі страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сиділи мовчки при ватрі. Самі не знали, як довго так сиділи. Сонечко освітило за той час усі верхи гір, позолотило й воду озера. Аж тут надійшли з верхів, мабуть з найближчої полонини, два молоді верховинці, які вертали в своє село.