Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Буває, що я дуже часто заходжу на цвинтарі та відвідую покійників. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також і до живих. Заходжу тоді до них, коли їхні душі буряться, а в їх грудях бушує неспокій. Заходжу та втихомирюю їх. Бо й не даром люди кажуть таку приповідку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поєдную їх з Богом, лише у тиші зносяться їх душі до Господа. Лише у тиші можуть вони заносити свої щирі молитви до Всевишнього. Нестерпне і докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокійне.

Ось так говорила гірська Тишина з Лукином. Потім повела його за руку в незнані і таємні місця гір. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срібних цеголок та обведена золотою огорожею. Вікна палати були з діяманту, а покрівля – зоряна.

«Я тут найчастіше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потім запровадила Лукина в іншу палату в підземеллі, де було багато просторих кімнат та й сказала;

«Часом перебуваю і тут, але лише по півночі. Перед північчю перебувають тут закляті князівни й лицарі; тут мерт-в'яки, самогубці, потопельники, вовкулаки й упирі. Приграє їм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, ніби танцюють та монотонно співають. По півночі я тут є гостею, Тишина. Тільки раз на рік я паную тут цілу ніч. Це діється на Святоріздвяну ніч, коли ввесь світ прославляє Святу Тиху ніч.

Отже пізнав ти сси мене добре, леґіню, а тепер прощавай! А як часом розбурхається твоє серце й душа вихром завиє, тоді приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».

«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню і низенько їй поклонився.

«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся і пішов в другий бік із спокоєм в серці.

Лукин, блукаючи горами, не одно бачив і чув. Він заглядав у кожну щілину, в закутину; з усім розмовляв, до всего прислухувався і мав багато пригод. Бачив Царя Лісів, мешкав в його палаті, знав Лісних і Лісовиків, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрі та злі духи. Зустрів також і Карпатську Тишину.

Не стрічав однак ще верховинської Старовіччини. її вважає все верховинське плем'я найбільшим скарбом. Богато чув про неї і знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.

Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От і підійшла до Лукина Старовіччина, поклала на нього свою костисту і жилаву руку та збудила його із задуми. Зразу не знав він, що це Старовіччина. Побачив лише стару-старезну, але кріпку-кремезну жінку. Була вона в шкіряній одежі, в постолах на ногах, мала довгі й наче мохом порослі коси. Стара собі, але очі молоді і палкі, а усміх веселий, наче в дитини. В одній руці тримала книгу, а почерез плече перевісила велику торбу.

Лукин, налякавшись троха, хотів струнути її руку з плеча і піднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча і погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тоді почала говорити лагідним і милим тоном:

«Успокійся леґіню. Це я, про яку ти нераз мріяв, – хотів стрінутись зо мною і багато чув про мене. Я карпатська Старовіччина, прародичка верховинців і прамати горєн. Давно було це, коли прапрадіди, йдучи сюда з далеких країн на здобуття Карпат, взяли зі собою найцінніше – глибоку віру в Бога і в мене – і занесли тут під Чорногору. Віру в Бога несли в серцях і душах, а свою Старовіччину давню і минулу, несли в пам'яті і споминах. Тяжкі були мандрівки і завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду і загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозі, дещо заграбили вороги, але віри і надії в Бога не міг їм ніхто забрати, бо вони заховали це на дні сердець. Мене, Старовіччину, також сокотили мов зіницю в оці, а під час небезпек, чи смерти, передавали мене другим і так донесли мене аж сюди в Карпати.

Може спитаєш мене, чому вони назвали мене Старовіччиною? Та ж просто тому, що в мені заховані всі звичаї і обичаї цього гірського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дім будують на підвалинах, коверці ткають на основі, таксамо і я є для верховинців підвалина і основа для побудування їхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовників Карпат і живуть мною від колиски до гробової дошки. їхнє життя виповнене Старовіччиною. Я з ними в радості і горю, на уродинах і похоронах, з живими в церквах і з мартвими на цвинтарах, на забавах і весіллях. Я є у їхніх звичаях, обрядах і віруваннях, у співаночках-гуляночках, у повістках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокі моря і широкі ріки; я в колядах, щедрівках, гаївках; я по селах і лісах, по верхах і полонинах. Обходжу з верховинцями всі свята: Різдво, Великдень, Святу Неділю, а в Святоіванівську ніч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осінню сходжу з ними і маржинкою в села.