Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такi були дуби,

та й тiї постинали… Зеленiй же

хоч до морозу, кучерявий друже, а там…

чи дасть бiг ще весни дiждати?..

( Стоїть, смутно похилившись на цiпок. )

Мавка поволi вибирає напiвзiв’ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок.

З хати виходять мати, Килина і Лукаш.

Мати ( до Килини )

Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!

Килина Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.

Дивiть, уже нерано, – я боюся.

Мати Лукашу, ти провiв би.

Лукаш Чом же, можу.

Килина ( поглядає на нього )

Та, май, робота є…

Мати Яка робота

увечерi? Iди, синашу, йди

та надведи Килинку до дороги.

Самiй увечерi в сiй пущi сумно.

Та ще така хороша молодичка, –

коли б хто не напав!

Килина Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсiм злякали!

Лукашу, йдiм, поки не звечорiло,

а то й удвох боятимемось!

Лукаш Я б то?

боявся в лiсi? Ого-го! помалу!

Мати Та вiн у мене хлопець молодець,

ви вже, Килинко, честi не уймайте!

Килина Нi, то я жартома…

( Завважає Лева. )

Ов! дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Лев ( удає, мов не дочув )

Га? iдiть здоровi!

( Йде собi в лiс. )

Килина Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!

( Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною. )

Килина ( вже на ходi )

Живi бувайте, нас не забувайте!

Мати Веселi будьте та до нас прибудьте!

( Йде в хату i засовує дверi за собою. )

Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.

Русалка ( пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава )

Ти плачеш, Мавко?

Мавка Ти хiба нiколи

не плакала, Русалонько?

Русалка О, я!

Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!

Мавка Русалко! ти нiколи не кохала…

Русалка Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стрiне холод –

стає мов камiнь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вiтру,

пiд ноги стелеться. Зострiне iскру –

згорить не борючись, а потiм з нього

лишиться чорний згар та сивий попiл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить i кисне, як солома,

в водi холоднiй марної досади,

пiд пiзнiми дощами каяття.

Мавка ( пiдводить голову )

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тiї ночi,

коли весняний вiтер розплiтав

їй довгу косу?

Русалка А чого ж сумує?

Мавка Що милого не може обiйняти,

навiки пригорнути довгим вiттям.

Русалка Чому?

Мавка Бо милий той – весняний вiтер.

Русалка Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка Бо вiн був нiжний, той весняний легіт*,

спiваючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй вiночка

i, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер,

та iншого вона б не покохала.

Русалка Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землi, бо вiтра обiйняти

повiк не зможе – вiн уже пролинув.

( Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi. )

Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.

Мавка ( тихо, з глибокою журбою )

Так… вiн уже пролинув…

Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї* барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.

Лісовик Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

Мавка ( пiдводить голову )

Кого я зрадила?

Лісовик Саму себе.

Покинула високе верховiття

i низько на дрiбнi стежки спустилась.

До кого ти подiбна? До служебки,

зарiбницi, що працею гiркою

окрайчик щастя хтiла заробити

i не змогла, та ще останнiй сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту нiч,

коли твоє кохання розцвiлося:

була ти наче лiсова царiвна

у зорянiм вiнку на темних косах, –

тодi жадiбно руки простягало

до тебе щастя i несло дари!

Мавка Так що ж менi робить, коли всi зорi

погасли i в вiнку, i в серцi в мене?