Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Я в серцi маю те, що не вмирає.

Марище Почiм ти знаєш те?

Мавка По тiм, що муку

свою люблю i їй даю життя.

Коли б могла я тiльки захотiти

її забути, я пiшла б з тобою,

але нiяка сила в цiлiм свiтi

не дасть менi бажання забуття.

В лiсi чується шелест людської ходи.

Ось той iде, що дав менi ту муку!

Зникай, Маро! Iде моя надiя!

«Той, що в скалi сидить» вiдступається в темнi хащi i там притаюється.

З лiсу виходить Лукаш.

Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.

Лукаш ( побачивши її )

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

( Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi. )

Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, –

Я взавтра засилаюсь до Килини!

( Iде в хату, дверi зачиняються. )

«Той, що в скалi сидить» виходить i подається до Мавки.

Мавка ( зриває з себе багряницю )

Бери мене! Я хочу забуття!»

«Той, що в скалi сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається.

Настає тиша.

Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.

Лісовик ( придивляючись до постатi пiд хатою )

Ти, донечко?

Мавка ( трохи поступає до нього )

Се я.

Лісовик Невже пустив

тебе назад «Той, що в скалi сидить»?

Мавка Ти визволив мене своїм злочином.

Лісовик Ту помсту ти злочином називаєш,

ту справедливу помсту, що завдав я

зрадливому коханцевi твоєму?

Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн

самотнього несвiтського одчаю,

блукаючи в подобi вовчiй лiсом?

Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

хай прагне кровi людської, – не вгасить

своєї муки злої!

Мавка Не радiй,

бо я його порятувала. В серцi

знайшла я теє слово чарiвне,

що й озвiрiлих в люди повертає.

Лісовик ( тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка )

Не гiдна ти дочкою лiсу зватись!

бо в тебе дух не вiльний лiсовий,

а хатнiй рабський!

Мавка О, коли б ти знав,

коли б ти знав, як страшно то було…

Я спала сном камiнним у печерi

глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй,

коли спотворений пробився голос

крiзь неприступнi скелi, i виття

протягле, дике сумно розiслалось

по темних, мертвих водах i збудило

мiж скелями луну давно померлу…

I я прокинулась. Вогнем пiдземним

мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп,

i вирвалась я знов на свiт. I слово

уста мої нiмiї оживило,

i я вчинила диво… Я збагнула,

що забуття не суджено менi.

Лісовик Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою?

Чи то й його невдячнiсть невмируща

так, як твоє кохання?

Мавка Ох, дiдусю!

якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй

упав менi до нiг, мов ясень втятий…

I з долу вгору вiн до мене звiв

такий болючий погляд, повний туги

i каяття палкого, без надiї…

Людина тiльки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як вiн

схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене

тремтячими руками заслонився,

i кинувся, не мовлячи нi слова,

в байрак терновий, там i зник з очей.

Лісовик I що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка Не знаю… Я тепер, як тiнь, блукаю

край сеї хати. Я не маю сили

покинути її… Я серцем чую –

вiн вернеться сюди…

Лiсовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється до стiни.

Лісовик Дитино бiдна,

чого ти йшла вiд нас у край понурий?

Невже нема спочинку в рiднiм гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба,