Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Лукаш Що ти говориш?

Килина Те, що чуєш.

Мати ( вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання. )

Сину!..

Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась

з отею вiдьмою!

Лукаш ( здригнувшись )

З якою?

Мати ( показує на Килину )

З тею ж!

Лукаш ( зневажливо всмiхаючись )

I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось

вiдьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.

Мати Якби ж я знала, що вона така

нехлюя*, некукiбниця*!..

Килина ( впадає в рiч )

Ой горе!

Хто б говорив! Уже таких вiдьом,

таких нехлюй, як ти, свiт не видав!

Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! –

залiзо – й те перегризе!

Лукаш А ти,

я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.

Килина Вiд тебе дочекаюсь оборони!

Такої матерi такий i син!

Якого ж лиха брав мене? Щоб тута

помiтувано* мною?

Мати ( до Лукаша )

Та невже ж ти

не скажеш їй стулити губу? Що ж то,

чи я їй поштурховисько якесь?

Лукаш Та дайте ви менi годину чисту!

Ви хочете, щоб я не тiльки з хати,

а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!

Килина ( до матерi )

А що? дiждалась?

Мати Щоб ти так дiждала

вiд свого сина!

( Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках. )

Оступися, злидню!

( Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима. )

Хлопчик Ви-те прийшли вже, тату?

Лукаш Вже, мiй сину.

( На словi «сину» кладе iронiчний притиск. )

Килина ( вражена )

Ну, то скажи йому, як має звати, –

уже ж не дядьком?

Лукаш ( трохи присоромлений )

Та хiба ж я що?

Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.

( Гладить хлопця по бiлiй голiвцi. )

Чи то ти сам зробив сопiлку?

Хлопчик Сам.

Та я не вмiю грати. Коб ви-те!

( Простягає Лукашевi сопiлку. )

Лукаш Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..

( Смутно задумується. )

Хлопчик ( пхикаючи )

I! то ви-те не хочете! Ну, мамо,

чом тато не хотять менi заграти?

Килина Iще чого! Потрiбне те грання!

Лукаш А дай сюди сопiлочку.

( Бере сопiлку. )

Хороша.

З верби зробив?

Хлопчик А що ж, он з теї-о.

( Показує на вербу, що сталася з Мавки. )

Лукаш Щось наче я її не бачив тута.

( До Килини. )

Ти посадила?

Килина Хто б її садив?

Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся.

Тут як з води росте – таже дощi!

Хлопчик ( вередливо )

Чому ви-те не граєте?

Лукаш ( задумливо )

Заграти?..

( Починає грати ( мелодiя № 14 ) спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку ( мелодiя № 8 ) , що колись грав Мавцi. Голос сопiлки ( при повтореннi гри на сопiлцi мелодiї № 8 ) починає промовляти словами. )

«Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає менi груди, серденько виймає…»

Лукаш ( випускає з рук сопiлку )

Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари!

Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати.

Кажи, чаклунко, що то за верба?

( Хапає Килину за плече. )

Килина Та вiдчепися, вiдки маю знати?

Я з кодлом лiсовим не накладаю

так, як твiй рiд! Зрубай її, як хочеш,

хiба я бороню? Ось на й сокиру.

( Витягає йому з сiней сокиру. )

Лукаш ( узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки .)

Нi, руки не здiймаються, не можу…

чогось за серце стисло…

Килина Дай-но я!

( Вихоплює вiд Лукаша сокиру i широко замахується на вербу. )

В сю мить з неба вогненним змiєм-метеором злiтає Перелесник i обiймає вербу.

Перелесник

Я визволю тебе, моя кохана!

Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стрiха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева i Килининi дiти вибiгають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоряється.

Мати ( до Лукаша )

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш ( втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом )

Добро? А може, там згорить i лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, i вся хата обертається в кострище. Надходить важка бiла хмара, i починає йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не стає нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдшає, то видко чорну пожарину, що димує i сичить од вогкостi. Матерi Лукашевої i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрiє недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння.