Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

вона давно вже ложе постелила

i журиться, що ти десь забарилась.

Iди спочинь.

Мавка ( тихо )

Не можу я, дiдусю.

Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чується навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиняється.

Куць ( вискакує з-за хати, потираючи руки, i спиняється, побачивши Мавку )

Ти, Мавко, тут?

Мавка А ти чого никаєш?

Куць Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє,

вже не возитиме нiкого бiльше!

Мавка Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

Куць Умова наша вмерла вкупi з ним.

Мавка Як? Дядько Лев умер?

Куць Он i могила.

Пiд дубом поховали, а прийшлося

коло пенька старому спочивати.

Мавка Обоє полягли… Вiн пречував,

що вже йому сей рiк не зимувати…

( Надходить до могили. )

Ой як же плаче серце по тобi,

єдиний друже мiй! Якби я мала

живущi сльози, я б зросила землю,

барвiнок би зростила невмирущий

на сiй могилi. А тепер я вбога,

мiй жаль спадає, наче мертвий лист…

Куць Жаль не пристав менi, а все ж я мушу

признатися – таки старого шкода,

бо вiн умiв тримати з нами згоду.

Було, i цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу, було, на цапi,

а коники стоять собi спокiйно.

От сi баби зовсiм не вмiють жити

як слiд iз нами, – цапа продали,

зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну й я ж вiддячив їм! Найкращi конi

на смерть заїздив; куплять – знов заїжджу.

Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала,

гарненько попросив, щоб їм корови

геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стiжка їм пiдмочив,

а Потерчата збiжжя погноїли,

Пропасниця їх досi б’є за те,

що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лiсi!

Вже тут навколо хати й Злиднi ходять.

Злидні ( малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з’являються з-за кутка хатнього )

Ми тут! А хто нас кличе?

Мавка ( кидається їм навперейми до дверей )

Геть! Щезайте!

Нiхто не кликав вас!

Один Злидень

Злетiло слово –

назад не вернеться.

Злидні ( обсiдають порiг )

Коли б там швидше

нам дверi вiдчинили, – ми голоднi!

Мавка Я не пущу туди!

Злидні То дай нам їсти!

Мавка ( з жахом )

Нiчого я не маю…

Злидні Дай калину

оту, що носиш коло серця! Дай!

Мавка Се кров моя!

Злидні Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки.

Куць Ей, Злиднi, залишiть – то не людина!

Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду.

Злидні ( до Куця )

Так дай нам їсти, бо й тебе з’їмо!

( Кидаються до Куця, той вiдскакує. )

Куць Ну-ну, помалу!

Злидні Їсти! Ми голоднi!!

Куць Стривайте, зараз я збуджу бабiв, –

вам буде їжа, а менi забава.

( Бере грудку землi, кидає в вiкно i розбиває шибку. )

Голос матерi Лукашевої ( в хатi )

Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!

Куць ( до Злиднiв пошепки )

А бачите – прокинулась. Ось хутко

покличе вас. Тепер посидьте тихо,

а то ще заклене стара вас так,

що й в землю ввiйдете, – вона се вмiє.

Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм її голос, а згодом Килинин.

Голос материн

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навiк заснула… Встань! А встань,

бодай ти вже не встала!

Голос Килини ( заспано )

Та чого там?

Мати ( уїдливо )

Пора ж тобi коровицю здоїти,

оту молочну, турського заводу,

що ти ще за небiжчика придбала.

Килина ( вже прочумавшись )

Я тiї подою, що тут застала,

та нацiджу три краплi молока –

хунт масла буде…

Мати Отже й не змовчить!

Хто ж винен, що набiлу в нас не стало?

З такою господинею… ой горе!

Ну вже й невiсточка! I де взялася

на нашу голову?

Килина А хто ж велiв

до мене засилатися? Таж мали

отут якусь задрипанку, – було вам

прийняти та прибрати хорошенько,

от i була б невiсточка до мислi!

Мати А що ж – гадаєш, нi? Таки й була б!

Дурний Лукаш, що промiняв на тебе;

бо то було таке покiрне, добре,

хоч прикладай до рани… Узиваєш

її задрипанкою, а сама

її зелену сукню перешила

та й досi соваєш – немає встиду!

Килина Та вже ж, у вас находишся в новому!..

Он чоловiка десь повiтря носить,