Леся Українка - Лісова пісня. Драматичні поеми. Лірика (збірник)

Мати ( втiшно )

Ото менi робота!

Килина ( не одриваючись од роботи )

Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

Мати ( гукає )

А йди, Лукашу!

Лукаш ( виходить. До Килини )

Магайбi.

Килина ( жнучи )

Дякувати.

Мати От, Лукашу,

поможеш тут в’язати молодичцi.

Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду

зварю вам киселицi на полудень.

( Iде в хату. )

Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.

Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.

Килина Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!

Ото ще верисько!

( Залягається смiхом. )

Лукаш ( i собi випростується )

Яка ти бистра!

Ось лiпше не займай, бо поборю!

Килина ( кидає серпа, береться в боки )

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.

Килина ( стоїть над ним смiючись )

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Лукаш ( устає, важко дишучи )

Пiдбити – то не мацiя!

Килина Чи ж пак?

У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов’язанi бранцi.

Мати ( з сiнешнього порога )

Ходiте, женчики! вже є полудень.

Килина Та я своє скiнчила, он Лукаш

нiяк не вправиться.

Лукаш Менi недовго.

Мати Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!

Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.

Лукаш ( трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився )

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопiв,

а я пiду.

Мавка В’язати я не можу.

Лукаш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

( В’яже сам. )

Мавка Лукашу,

нехай ся жiнка бiльше не приходить, –

я не люблю її: вона лукава,

як видра.

Лукаш Ти її нiяк не знаєш.

Мавка Нi, знаю! Чула смiх її i голос.

Лукаш Сього ще мало.

Мавка Нi, сього доволi.

Ся жiнка хижа, наче рись.

Лукаш Iще що!

Мавка Нехай вона до нас у лiс не ходить.

Лукаш ( випростався )

А ти хiба вже лiсова цариця,

що так рядиш, хто має в лiс ходити,

хто нi?

Мавка ( сумно, з погрозою )

У лiсi є такi провалля,

захованi пiд хрустом та галуззям, –

не бачить їх нi звiр, анi людина,

аж поки не впаде…

Лукаш Iще говорить

про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

Мавка Я, може, i сама її не знала…

Лукаш Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене смiє

ходити, а хто нi, то лiпше сам я

знов з лiсу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду мiж людьми.

Бо я не став отут сидiти в тебе,

як лис у пастцi.

Мавка Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волi.

Лукаш По волi ж i пiду, як тiльки схочу,

нiхто нiчим мене тут не прив’яже!

Мавка Чи я ж тебе коли в’язати хтiла?

Лукаш Ну, то до чого ж цiла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.

Дядько Лев ( виходить iз-за хати )

Чого се ти, небого, зажурилась?

Мавка ( тихо, смутно )

Минає лiто, дядечку…

Лев Для тебе

воно таки журба. Я мiркував би,

що вже б тобi не тра верби на зиму.

Мавка А де ж я маю бути?

Лев Як на мене,

то не тiсна була б з тобою хата…

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

i так, i iнако… Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм вiддав сей ґрунт i хату,

то воля не моя. Я сам пiду

на зиму до села, до свеї доми…

Якби ти на селi могла сидiти,

то я б тебе прийняв.

Мавка Нi, я не можу…

якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.

Лев Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лiсову. Як буду

вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, –

отут пiд дубом хай i поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,