Михайло Погребецький - В серце Небесних гір

Лазієв налагоджує кіноапарат. Чайханщик з квіткою троянди, що кокетливо виглядає з-під вишитої шовком тюбетейки, приносить на підносі чайник, піали, рум'яні коржики, гарячі пиріжки з м'ясом і великі грона винограду. Він з неприхованою цікавістю дивиться на кіноапарат.

— Кочкор на кіно знімать хочеш? Зараз пошлемо хлопчик, нехай другий кочкор сюди тягне.

Через півгодини товстий узбек у чорному, підперезаному жовтою хусткою халаті приганяє до чайхани свого круторогого бійця. Збираються любителі баранячих боїв. Вони вже знають місце змагання і сідають, схрестивши ноги, у коло просто на землі.

В середину кола вводять кочкорів. Судячи з надбитих країв рогів, обидва вони загартовані бійці.

Лазієв переносить штатив кіноапарата ближче до місця бою.

Барани насторожено обнюхують один одного, сердито пирхають, пригинають голови і зразу ж вціляються рогами.

Перший удар. Потім обидва задкують у знову б'ються головами, але цього разу вже з більшою силою. Очі їх наливаються кров'ю, ніздрі роздуваються від люті. Новий удар такий сильний, що, здається, чути, як тріщать черепи. Ще розгін — і ще сильніший удар. Барани б'ються дедалі азартніше. Не менш азартні і глядачі. Майже кожен з них облюбував собі одного з двох бійців, кладе за нього внесок і хвилюючись жде виграшу. Вони вже не можуть всидіти на місці, щохвилини схоплюються, махають руками, заохочують кочкорів криками.

Лазієв бігає з важким кіноапаратом з місця на місце, вишукуючи найефектніші кадри, і ледве не потрапляє під удар бійців.

Та ось у одного з баранів ноги починають тремтіти, він крутить головою, ніби хоче щось скинути з неї, і відступає назад. Боєць здається. Господар його, товстий узбек, бачачи явний програш, відтягує свого бійця і визнає поразку…

Я згадую про все це як про далеке минуле. Немає вже у Фрунзе брудних рундуків, жалюгідних крамничок, харчевень азіатського базару; зникли саманні будівлі, грязюка небрукованих вулиць. Зникло назавжди все, що залишалося ще в перші роки після революції як тяжка спадщина безправ'я народів далеких окраїн. Виросло нове місто Фрунзе — прекрасна столиця Радянської Киргизії з своєю Академією наук, з музеями, вузами, бібліотеками, театрами, ботанічним садом, асфальтованими вулицями, культурними магазинами…

Закінчивши у Фрунзе всі справи і одержавши перепустки у прикордонну зону, виїжджаємо в селище Рибаче, що розташувалося на зеленому березі гірського озера Іссик-Куль.

Тепер у Рибаче йдуть поїзди, по шосе мчать автобуси. А в той час ми їхали курною грунтовою дорогою єдиним на тій трасі поштовим автомобілем.

… Старенька, з пом'ятим кузовом машина раз у раз підводить: то починає вередувати мотор, то лопається скат. Ідемо, весь час насторожено чекаючи якоїсь нової каверзи.

Друга велика неприємність — неймовірна курява. На дорозі товстим шаром лежить лесовий пил. Потривожиш його — і надовго прощай небесна блакить і сонячне світло. Недарма китайці, що живуть по той бік Тянь-Шаню, кажуть «курява йде» так, як ми звичайно говоримо «дощ іде» чи «сніг іде».

Тільки-но наша машина рушила, як курява заклубилася густими коричньовими хмарами, піднялася до самого неба і закрила все навколо. Пил заповнює кузов, густо осідає на окулярах, проникає під білизну, забиває рот і ніс. Усі починають кашляти.

Крізь заслону куряви мелькають зустрічні села: Лебединка, Дмитрівка, Червона річка, Іванівка. Побілені хати з очеретяними покрівлями, колодязі з журавлями, вишневі і яблуневі садочки, пірамідальні тополі біля тинів, призьби, глечики на кілках…

Здається, що ми десь на Полтавщині.

— Та це ж наші українські села! — забувши про куряву, кричить Коляда.

Машина зупиняється. Шофер бере відро і, зачерпнувши з колодязя води, заливає радіатор. До нас підходять два невеликі хлопчаки.

— Дивись, п'є! — каже один з них, показуючи на радіатор.

Багмут і Коляда одразу ж починають з хлопцями розмову. Виявляється, що вони вважають себе росіянами.

— А чому ж ви розмовляєте українською мовою?

Хлопці соромливо поглядають один на одного.

— Як батьки балакають, так і ми.

Звідки знати цим хлопчакам, як виникли тут українські села, як українці, що споконвіку звикли до рівнин, потрапили в передгір'я і в гори Тянь-Шаню. Це ж їхні батьки, а може, й діди кілька десятків років тому, рятуючись від злиднів, безземелля, від сваволі царських властей, залишили свої рідні місця десь у Київській, Полтавській, Воронезькій губерніях і приїхали сюди, в далеку Киргизію, шукати кращого життя…