Хантер Томпсон: Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Ми були десь поблизу Барстоу на краю пустелі, коли наркотики почали діяти. Пам’ятаю, як я сказав щось на кшталт «Щось паморочиться в голові, сядь за кермо…» І раптом простір навколо нас заревів і небо заповнилось гігантськими кажанами, котрі кричали й кружляли навколо машини, що мчала зі швидкістю близько ста миль на годину в напрямку Лас-Вегасу. Звідкись збоку доносилось чиєсь волання: «Боже милостивий! Що це за кляті тварюки?»

Потім знову настала тиша. Мій адвокат зняв сорочку і пивом поливав собі груди. «Що за чортівню ти кричиш там?» пробурмотів він піднявши до сонця закриті очі, сховані за іспанськими сонцезахисними окулярами. «Не зважай,» мовив я. «Твоя черга керувати.» Я натиснув на гальма і направив Велику Червону Акулу до узбіччя шосе. Я подумав, що не варто згадувати про тих кажанів. Цей бідолашний гівнюк і так скоро їх побачить.

Вже був майже полудень, а нам лишалось проїхати ще більше сотні миль. Це будуть важкі милі. Я знав, що вже дуже скоро нас повністю накриє. Проте, шляху назад вже не було, так само як і не було часу на перепочинок. Ми мали встигнути. Реєстрація преси на славнозвісні перегони «Мінт 400» вже розпочалась і ми будь-що повинні були потрапити туди до четвертої години, щоб записатись і отримати наші посвідчення – наші захисні костюми. Модний нью-йоркський спортивний журнал потурбувався про бронювання нам місць в готелі та про оренду цього великого червоного Шевроле з відкидним дахом … і, врешті-решт, я був професійним журналістом; тож я мав будь-що описувати всі події від самого початку й до кінця.

Спортивні редактори також видали мені готівкю 300 доларів, більшість з яких відразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, півсільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й перебуваючи в наркотичному угарі ми зібрали все, що могли. Не те, щоб все це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум.

Єдине, що мене турбувало був ефір. Немає нічого більш безпорадного, безвідповідального і збоченого, ніж людина в стані ефірного оп’яніння. І я знав, що ми досить скоро до нього доберемось. Можливо, навіть вже на наступній заправці. Ми спробували вже майже все з нашої колекції, тому зараз саме прийшов час для довгої глибокої затяжки ефірними випарами. А потім подолати наступні сто миль пускаючи слину в тупому ступорі. Єдиний спосіб підтримувати тонус - це закинутись стимуляторами, звісно ж не всіма відразу, а неквапно по одному, цього якраз буде достатньо, щоб промчати через Барстоу на швидкості дев’яносто миль на годину.

«Мужик, оце так поїздка,» сказав мій адвокат. Він нахилився, щоб зробити гучніше передавач, який гримів ритм-секцією і квакав словами: «One toke over the line, Sweet Jesus… One toke over the line…»

Один напас? Дурень нещасний! Почекай ще трохи і побачиш клятих кажанів. Я ледве міг чути радіо… сповз по краю сидіння стискуючи магнітофон, котрий всю дорогу награвав «Sympathy for the Devil.» Це була єдина касета, яку ми мали, тому ми програвали її постійно, знову і знову, неначе якусь божевільну відповідь на те лайно, що передавали по радіо. І, звісно, для того, щоб встановити собі ритм на дорозі. На постійній швидкості економніше використовується пальне, тому важливо підтримувати постійний ритм. Справді. В такій подорожі, як наша варто уважно слідкувати за витратою пального. Варто уникати сильних прискорень, від яких кров переливається в задню частину мізків.

Мій адвокат першим помітив автостопщика. «Давай підкинемо пацана,» сказав він і перш, ніж я встиг що-небудь відповісти, машина вже стояла, а той телепень уже біг до нас посміхаючись від вуха до вуха і горлаючи: «Оце так круто! Я ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом!»