Хантер Томпсон: Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Що, правда?» сказав я. «Ну ОК, думаю ти готовий, еге ж?»

Хлопець жваво замахав головою як тільки ми рушили.

«Ми твої друзі,» сказав мій адвокат. «Ми не такі як інші.»

«О Господи, подумав я, він ледве не вилетів з повороту.» «Більше ніяких розмов,» сказав я різко. «А то поставлю тобі п’явок.» Він усміхнувся, здається зрозумів. На щастя, в машині стояв такий жахливий шум – суміш свисту вітру та музики, що волала одночасно з радіоприймача й магнітофона – що хлопець на задньому сидінні не міг чути жодного нашого слова. Чи міг?

Як довго ми протримаємось? Мені було цікаво. Як скоро один з нас почне забивати баки цьому хлопцю всілякою ахінею? Що він подумає? Ця самотня пустеля була останнім відомим притулком родини Менсона. Чи буде він і далі посміхатись, коли мій адвокат почне волати про кажанів і гігантських скатів манта, котрі посиплються з неба на машину? Якщо це станеться, нам доведеться відрізати йому голову і десь поховати тіло. Тому що в такому разі ми аж ніяк не зможемо просто його відпустити. Він відразу ж настукає на нас в найближче лігво нацистських поганей і вони поженуться за нами немов пси.

Господи! Я це сказав? Чи тільки подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я глянув на адвоката, але він, здається, нічого не помічав – він стежив за дорогою, керуючи Великою Червоною Акулою на швидкості сто десять чи щось таке. Із заднього сидіння – ані чичирк. Мабуть краще поспілкуюсь з цим чуваком, подумав я. Можливо, якщо я все поясню, він заспокоїться.

Звісно. Я розвернувся до нього і привітно заусміхався… водночас милуючись формою його черепа. «До речі,» мовив я. «Є одна річ, яку тобі варто зрозуміти.»

Він дивився на мене не кліпаючи. Він що, скрипить зубами?

«Ти мене чуєш?» крикнув я.

Він кивнув.

«Це добре,» сказав я. «Тому що я хочу, щоб ти знав, що їдеш з нами до Лас-Вегасу на пошуки Американської Мрії.» Я посміхнувся. «Саме тому ми орендували цю машину. Тільки так можна було це зробити. Врубаєшся?»

Він знову кивнув, але його очі нервово бігали.

«Я хочу, щоб ти був підготований,» Мовив я. «Тому що це дуже небезпечне завдання з великим ризиком для нас… Бля, я зовсім забув про пиво; хочеш?»

Він замотав головою.

«Як щодо ефіру?» запропонував я.

«Що?»

«Не зважай. Потрапимо прямо в серце цієї штуки. Розумієш, близько двадцяти чотирьох годин тому ми сиділи в барі «Поло» готелю «Беверлі Хілз», на літньому майданчику – звісно, ми просто собі сиділи під пальмою, коли до нас підійшов карлик з рожевим телефоном і мовив ‘’Це, певно, той дзвінок, на який ви чекали увесь цей час, сер.’’»

Я засміявся і відкрив банку пива, котре миттєво запінилось і розлилось по задньому сидінню, поки я говорив. «І знаєш що? Він був правий! Я чекав того дзвінка, але не знав від кого він мав бути. Ти мене слухаєш?» Обличчя хлопця було маскою чистого страху та збентеження. Я продовжував: «Я хочу, щоб ти зрозумів, що той мужик за кермом мій адвокат! Він виглядає зовсім не так як ти чи я, правильно? Це тому, що він іноземець. Думаю, він самоанець. Але це має значення, чи не так? Ти ж не упереджений?»

«О, звісно ні!» вичавив він із себе.

«Я так не думаю,» сказав я. «Не зважаючи на свою расову приналежність цей чувак надзвичайно цінний для мене.» Я поглянув на свого адвоката, але його розум літав десь далеко.

Я вдарив спинку водійського сидіння кулаком. «Це важливо, чорт забирай! Це правдива історія!» Машину різко повернуло, потім знову вирівняло. «Забери руки від моєї йобаної шиї!» закричав мій адвокат. Хлопчина виглядав так, неначе був готовий піти на ризик і вистрибнути з машини на ходу. Наші вібрації розходились. Але чому? Я був спантеличений і засмучений. Хіба в цій машині не було жодного зв’язку між нами? Невже ми опустилися до рівня безмовної худоби?

Це тому, що моя розповідь була правдою. Я був переконаний у тому. Повна ясність усіх подробиць була надзвичайно важливою для пояснення нашої подорожі, так здавалось мені. Ми сиділи в барі «Поло» вже багато годин, пили Сингапурський слінг з мескаліном і полірувались пивом. І коли мені подзвонили я був готовий.

Карлик обережно підкрався до нашого столика, коли я його покликав, і відразу ж як він вручив мені рожевий телефон, мені не довелось нічого говорити, тільки слухати. А потім я повісив слухавку і повернувся до свого адвоката.

«Це з головного офісу,» мовив я. «Вони хочуть направити мене до Лас-Вегаса для встановлення контакту з португальським фотографом на ім’я Ласерда. Всі деталі у нього. Все, що я маю зробити, це зареєструватися в номері, потім він сам мене знайде.»