Михайло Погребецький - В серце Небесних гір

Мені пригадуються перші відвідини Пішпека. Це було в 1916 році. Я їхав на підводі. Через густу пилюку не міг відкрити рота. За її завісою нічого не було видно. Я пройшов пішки по місту і побачив запилені вулиці, саманні будиночки з очеретяними покрівлями і довгими глинобитними огорожами — дувалами. Жили в цих будівлях переселенці з Росії, чиновники, військові і невелика кількість дрібних торговців дунганів і уйгурів [9] Дунгани (по-китайськи хуей-дзу; самі себе називають чжун-ян) — народність монгольського походження. Живуть у південно-західному Китаї, зокрема в провінції Сіньцзян. В 1850 році дунгани разом з уйгурами повстали проти Китаю. Після розгрому повстання значна частина їх втекла в Ілійський край, на північ від Тянь-Шаню. У 1871 році Ілійський край був захоплений Росією, але потім знову повернений Китаю. Дунгани, які жили в Ілійському краю, перейшли на територію Росії. Тепер у Радянському Союзі дунгани середньоазіатські (близько 25 тисяч чоловік) живуть у Казахській і Киргизькій PCP. Колгоспи середньоазіатських дунганів вирощують головним чином рис, опійний мак, бавовник. Уйгури — народність тюркського походження, близька мовою та звичаями до узбеків. Основне населення (75 процентів) Сіньцзяну. Частину уйгурів після невдалих повстань проти китайської імперії в XIX віці переселилась в Росію. Тепер у Радянському Союзі уйгури живуть у Киргизькій, Казахській та Узбецькій PCP. Головне заняття — землеробство. . Не тільки про залізницю, а й про шосейну дорогу тоді не було тут і думки.

Але вже в 1924 році Пішпек став центром Киргизької автономної області. З цього часу починається нова історія міста. До нього провели вітку Туркестано-Сибірської залізниці від станції Лугова. Місто відбудовувалося, з'явились перші невеличкі промислові підприємства.

З 1926 року назва Пішпек збереглася тільки за залізничною станцією. Саме місто, що стало столицею Радянської Киргизії, було назване славним іменем Фрунзе.

Тут, у Пішпеку, народився і жив Михайло Васильович Фрунзе. На Фрунзенській вулиці ми бачили невеличкий будиночок його батька — військового фельдшера. Тепер у ньому музей, присвячений революційній і державній діяльності Михайла Васильовича Фрунзе.

Місто вже змінювало своє обличчя. Починалося нове будівництво: прокладали шосейну дорогу в Токмак, споруджували корпуси консервного заводу, закінчували першу чергу водопроводу. Ми бачили щойно побудовані друкарню, школи, їдальні, лікарню, готель, шкіряний і ливарний заводи, невелику суконну фабрику.

Але не так-то легко змінити те, що існувало століттями.

— Завтра підемо купувати продукти, — кажу я товаришам.

Ранком вирушаємо на старий базар. Перше, що нам впадає в очі, — страшенна антисанітарія в усьому. Над ніколи не митими лотками, на яких лежали купи коржиків, вареної баранини, сиру і фруктів, літають рої мух. Такі самі рої кружляють над шкурками кавунів і динь, над купами покидьків, що лежать біля продуктових рундуків. Поруч — лави вуличних цирульників і розкладні, наскрізь просалені столики похідних харчевень, біля яких стоять кашкарлики — вихідці з Кашгарії, південної частини китайської провінції Сіньцзян.

— Є шурпа! Шурпа! — кричать вони, закликаючи відвідувачів. — Мянтоу! Плов! Каурдак! [10] Шурпа — суп; мянтоу — пельмені, зварені на парі; каурдак — смажене м'ясо (киргиз.). Локшина!

Тут у всьому відчувається близькість Китаю. Ось вивіски: «Китайська пральня», «Китайський квас», «Китайська їдальня»… За столиком з галантереєю чорноволосі жовтолиці продавці протяжно виводять:

— Грие-бие-нці! Ми-и-ло! Шпи-и-ліки!

Навпроти базару брудний заїзд. Поруч арик, у якому люди вмиваються, перуть білизну, беруть воду для кухонь. Тут же біля арика стоїть чайхана.

Багмут уже встиг влаштуватися в ній просто на очеретяних циновках і махає нам рукою:

— Швидше сюди Лазієва з кіноапаратом! Цікавий матеріал для зйомки.

Широкий дерев'яний поміст чайхани поставили над самим ариком. Тільки тут можна врятуватися від виснажливої липневої спеки. Внизу, під помостом, дзюрчить холоднуватий арик, зверху великий навіс, який захищає від сонця; з обох боків чайхани — широкі крони тінистих дерев.

Ми підходимо. Багмут повідомляє, що зараз тут почнеться бій баранів.

Біля стовпчика, спеціально для цього забитого, прив'язаний великий кочкор — баран для бою. Він лежить, підігнувши під себе ноги, і поволі, ліниво поскубує м'якими губами стеблинки конюшини з кинутого поруч снопа, його могутні, відкинуті назад роги закручені спіраллю.