Михайло Погребецький - В серце Небесних гір

— Каратау [4] Каратау — гірський хребет, північно-західний відріг Тянь-Шаню, проходить по Південно-Казахстанській області. Окремі вершини хребта піднімаються до 2176 м. , — пояснюю супутникам, — крайній на заході аванпост Тянь-Шаню…

Поступово віддаляючись від залізниці, гори Каратау супроводжують нас аж до станції Арись.

В Арисі — пересадка. Виходимо з вагона і ніби потрапляємо в розжарену піч. Нестерпна спека. До металевих ручок вагона не можна доторкнутися. Навколо немає навіть натяку на затінок.

Сідаємо в поїзд Туркестано-Сибірської залізниці. Тепер уже поїдемо прямо до гір Тянь-Шаню.

Від Арисі поїзд повертає на схід. Проїжджаємо усе в зелених садах місто Чимкент — тепер один з найбільших індустріальних центрів Казахстану. За Чимкентом поїзд мчить до хребта Каратау. Підйом дедалі крутіший і крутіший; рейки описують довгі петлі зигзагів. Нас везуть два паровози: один спереду, а другий ззаду состава. Обидва вони важко пихкають, з клапанів продування вириваються клуби пари, але колеса буксують, і вагони ледве рухаються.

Нарешті всі круті повороти подолано. Проїжджаємо Ауліє-Ата, нині місто Джамбул. Попереду долина ріки Чу. Вона тягнеться в ширину на десятки кілометрів від північних схилів Киргизького хребта [5] Киргизький хребет — північний крайовий хребет Тянь-Шаню, розташований між озером Іссик-Куль і річкою Таласе. Круто спускається на північ. Висота до 4875 м. на півдні до Чу-Ілійських гір [6] Чу-Ілійські гори — західна вітка хребта Заілійського Алатау, в гірській системі Тянь-Шаню, розташована на південному сході Казахської PCP, у Джамбульській області. Гори тягнуться дугою на північний захід між південно-західним берегом озера Балхаш і нижньою течією річки Ілі, з одного боку, та річкою Чу — з другого. і пустині Муюнкум [7] Муюнкум — велика піщана пустиня в Казахській PCP, в Джамбульській області, між хребтом Каратау та річкою Чу. Назва казахська: муюн — шия, кум — піски, пустиня (довгий, мов шия; довга пустиня). на півночі.

— Земля обітована… — зауважує спостережливий Аркадій Редак.

— Так, — підтримує розмову Лазієв, — це найродючіша долина Киргизії, багата на пасовиська і вологу. Вона має велике майбутнє.

Багатоводна ріка Чу зрошує долину, а Чу-Ілійські гори захищають її від посушливих північно-західних вітрів. Тому ще в далеку давнину, за багато століть до нашої ери, облюбували цю долину вільні кочовики. Пізніше тут осіли землеробські племена, виникли поселення і укріплені міста, повз які з Середньої Азії через гори Тянь-Шаню ішов караванний шлях у далекий Китай. Сюди переселились із верхів'їв могутнього Єнісею, з далеких Саянських гір і киргизькі племена, які стали жителями Тянь-Шаню.

У той час, коли ми були в Киргизії, там уже почалося будівництво гребель і каналів для зрошування землі під волокнисті та бавовняні культури. Тепер уже здано в експлуатацію споруду західного відгалуження Великого Чуйського каналу. Зрошені землі даватимуть сотні тисяч тонн зерна, бавовнику-сирцю, цукрових буряків, овочів, фруктів, луб'яних культур, люцерни та інших трав.

— Пішпек! — заметушилися пасажири. — Станція Пішпек!

Поїзд поступово уповільнює хід. Крізь вікна вже видно пристанційні будівлі і за ними — безкраю зелень садів. А на півдні, наче казкова декорація, стоять, замикаючи собою горизонт, високі гори. Їхні гребені й вершини вкриті сліпучо-білою пеленою снігів. Здається, ці юри так близько, що їх можна дістати рукою, але до них… понад сорок кілометрів.

Ми в столиці Радянської Киргизії — Фрунзе. Тут нам необхідно запастись продуктами, одержати перепустку в прикордонну зону — адже в горах Тянь-Шаню проходить державний кордон з Китаєм. Часу мало, і ми нашвидку оглядаємо місто.

Раніше місто звалося Пішпек. Воно було побудоване як фортеця наприкінці XVIII століття кокандськими ханами [8] Кокандське ханство — феодальна держава, яка існувала у Ферганській долині у XVIII–XIX століттях. Населення складалося з узбеків, таджиків, кипчаків та киргизів. Переважна частина землі належала ханові та феодалам. , що вирішили підкорити тянь-шанських киргизів — жителів Чуйської долини. Залишки глиняних валів цієї фортеці ми бачили в самому кінці вулиці Леніна.

У 1862 році киргизи повстали проти кокандських ханів. Вони звернулися по допомогу до Росії і одночасно просили прийняти їх у російське підданство. Це прохання було задоволене, російські війська вирушили на допомогу киргизам. Фортеця Пішпек перейшла до Росії.