Джозеф Конрад - Серце пітьми

Яхта «Неллі» стала на якір так тихо, що навіть не ворухнулися її вітрила, і завмерла. Був приплив, вітер майже вщух, і нашому суднові, яке повинно було плисти вниз рікою, залишалося хіба що упокоритися і чекати відпливу.

Перед нами простяглося гирло Темзи: наче брама, яка провадила до нескінченного водного простору. У цьому місці море й небо зливалися воєдино, і баржі, що піднімалися з припливом проти течії, здавалося, просто застигли на сліпучій річковій гладіні; грона обпалених сонцем червонястих вітрил, загострених угорі, виблискували відполірованими шпринтовами [1] Тонка жердина, що одним кінцем упирається в основу щогли, а іншим — у верхній кут чотирикутного косого вітрила, розтягуючи його по діагоналі (тут і далі — примітки видавця) . . На пологих берегах, що поволі танули, спускаючись до моря, лежала імла. Над Ґрейвсендом [2] Ґрейвсенд — місто на північному заході графства Кент. збиралися тіні, які дедалі густішали й, аж ген удалечині, перетворювалися на похмурий морок, що нерухомо нависав понад найбільшим і найвеличнішим містом на землі.

Власником яхти і нашим гостинним господарем був директор акціонерної компанії. Він стояв спиною до нас на носі судна і дивився в бік моря, а ми вчотирьох захоплено поглядали на нього. На вигляд він був справжнім моряком, і ніхто на цій ріці не зрівнявся би з ним. Наш директор скидався на лоцмана, який в очах мореплавців є втіленням надійності. Важко було повірити в те, що робота пов’язує його не з тією осяйною дельтою попереду, а з мороком, що гусне позаду нас.

Як я вже колись казав, нас усіх поєднало своїми узами море. І вони, ті узи, не лише підтримували нашу дружбу в довгі періоди розлуки, а й допомагали поблажливо ставитися до всіх розповідей, ба навіть переконань кожного з нас. Адвокат — наш добрий старий друзяка — з огляду на поважний вік і численні заслуги, користувався єдиною подушкою, що була на палубі, й лежав на єдиному нашому пледі. Наш бухгалтер уже витяг коробку з доміно й розважався тим, що будував із нього вежі. А Марлоу сидів на кормі, підібгавши ноги й обпершись спиною до бізань-щогли [3] Назва кормової щогли на судні, що має три або й більше щогл: на трищоглових суднах вона є третьою, а на багатощоглових — останньою; так може називатися і кормова щогла на двощогловому судні тоді, коли носова є більшою за неї і закріплена посередині судна. . Він мав запалі щоки, жовтувату шкіру, рівний стан і аскетичний вигляд, а тому, опустивши руки й повернувши кисті долонями назовні, здавався схожим на якогось божка. Впевнившись, що якір тримається добре, директор повернувся на корму й сів біля нас. Ми ліниво перекинулися кількома словами. Потім на яхті запанувала мовчанка. Гру в доміно ніхто так і не розпочав. Усі почувалися млявими і здатними хіба що на безтурботне споглядання. День добігав кінця у незворушній тиші й сліпучій ясності. Спокійно поблискувала вода; безхмарне небо перетворилося на безкрайній простір лагідного й чистого світла; навіть серпанок над ессекськими драговинами нагадував тонку блискучу тканину — спадаючи з віддалених лісистих узвиш, вона прозорими бганками влягалася на пологі береги. І тільки на заході, вгорі за течією, морок щомиті ставав похмурішим, ніби його лютило наближення сонця.

А сонце, врешті, здолавши свій вигинистий незбагненний шлях, поволі скотилося донизу і з розпеченої до білого жару кулі перетворилося на тьмяно-червону, позбавлену проміння й тепла, так, наче та куля мала ось-ось погаснути, смертельно вражена дотиком пітьми, що нависла над людським юрмищем.

Ріка відразу ж змінилася, прозоре повітря втратило блиск, але набрало глибини. Стара розлога ріка, що вікáми служила вірою і правдою людності, яка населяла її береги, безжурно спочивала у цю вечірню пору й плинула поволі, з незворушною гідністю водного шляху, що веде до найдальших закутків землі. Ми дивилися на могутній потік, осяяний не яскравим спалахом короткого дня, що, зблиснувши, гасне навіки, а врочистим світлом невмирущих спогадів. І справді, людина, котра шанобливо і палко віддалася, як то кажуть, «поклику моря», може заввиграшки оживити тут, у пониззі Темзи, величний дух минулого. Води, які без упину гойдалися туди й сюди, безвідмовні у своєму служінні, аж рясніли згадками про людей і кораблі, що їх ріка повертала до спокою рідних осель або відносила назустріч морським битвам. Ріка знала і служила всім, ким пишається нація, — від сера Френсіса Дрейка [4] Відомий мореплавець та корсар, перший англієць, який здійснив навколосвітню подорож, віце-адмірал (1588), один із учасників розгрому «Непереможної армади» під час Гравелинської битви.