Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Ви забуваєте, любий Чарлі, що вартий робітник своєї зарплати [17] Цитата зі Святого Письма. Див.: Лк. 10, 7. , — весело відказала тітка. Аж дивно, наскільки далекі жінки від реальності! Слабка стать живе у світі, нею ж вигаданому, і нічого схожого на цей світ ніколи не було й бути не може в дійсності — занадто вже він прекрасний. Тому, якби жінки зробили його реальним, він розпався би на шматки ще до першого заходу сонця. Один із тих бентежних фактів, з якими ми, чоловіки, миримося від дня Сотворіння, раптом виплив би, й усе пішло б за димом.

Відтак тітка мене обняла, порадила носити фланелеву білизну, писати частіше і щось там іще, і я пішов. Але вже на вулиці я — не знати чому — раптом відчув себе якимось самозванцем. Дивá та й годі: я, котрий звик вирушати хоч і на край світу, якщо мене попередять про це за двадцять чотири години, і замислювався при цьому не довше, ніж замислюється той, хто перетинає вулицю, я тоді на хвильку… ні, не завагався, проте боязко завмер, перш ніж відбути у цю звичайнісіньку, на мій погляд, мандрівку. Щоб описати вам свій стан, скажу, що секунду-другу я почувався так, наче їхав не в глиб континенту, а от-от мав рушити до центру Землі.

Відплив я на французькому пароплаві, і той заходив у кожен бісів порт, що траплявся на шляху, з єдиною, наскільки я міг судити, метою — повисаджувати в цих портах солдатів і митних чиновників. Я припадав очима до берегів. А споглядання берегів, повз які пропливає судно, чимось нагадує роздуми над таємницею. Ось вони тягнуться перед вашими очима — веселі, похмурі, знадливі, величні, жалюгідні, нудні або ж дикі, завжди безмовні, проте у повітрі над ними ніби лунає шепіт: «Прийди і розгадай!» Берег, уздовж якого ми рухалися, був розпливчастий, наче й досі ще не вивершений, з одноманітним зловісним профілем. Межа неозорих джунглів — темно-зелених, майже чорних, обрамлених білою піною прибою — витягнулася далеко-далеко рівненькою ниткою вздовж синього моря, сяйво якого подекуди вже затьмарив повзучий туман. Сонце палило люто, земля мовби світилася і парувала. Де-не-де за білою смугою прибою бовваніли сірувато-білі примари, над якими, схоже, майорів прапор. То були селища, засновані кілька століть тому, але вони й досі у порівнянні з незайманою просторінню нетрів здавалися завбільшки хіба зі шпилькову голівку. Ми просувалися черепашачим темпом, зупинялися, висаджували вояків; знову пливли, висаджували митних чиновників, які мали стягувати мито у Богом забутій глушині з мешканців кількох цинових сараїв, що тулилися довкола флагштока; знову висаджували вояків, певно, щоб ті охороняли митних чиновників. Я чув, що дехто з них потонув у хвилях прибою, але це, схоже, нікого не обходило. Ми просто викидали людей на берег і пливли далі. Узбережжя було незмінним з дня на день, ніби ми й не рухалися нікуди, однак проминули чимало місць — торговельних станцій, — назви яких, як от Ґран-Бассам чи Літл-Попо [18] Ґранд-Бассам розташований на Березі Слонової Кістки, Ґранд-Попо — у Дагомеї (теперішній Бенін), а Літл-Попо — у Того: Джозеф Конрад побував у цих портах під час подорожі до Африки 1890 року. , були наче запозичені з убогого фарсу, що розігрувався на тлі похмурої завіси. Моє ледацювання (я ж був лише пасажиром), самотність поміж усіх цих людей, з якими в мене не було точок перетину, оліїсте й сонне море, незмінно понурий суходіл немовби заступали мені шлях до розуміння істинності речей, заслоняючи її тяжкою й безглуздою фантасмагорією. До вух деколи долітав голос прибою: він по-справжньому тішив, звертаючись до мене, як брат. Це було щось природне, що має причину й значення. Інколи від берега відпливав човен, дозволяючи на мить діткнутися до реальності. Веслували в ньому чорні хлопці. Здаля можна було розгледіти, як блищать білки їхніх очей. Вони кричали, співали, піт горохом котився по їхніх тілах. Обличчя їхні нагадували якісь гротескні маски, але кістки й м’язи в них були справжні: в них вирувала дика життєва сила й напружена енергія руху. Ці хлопці були природними й реальними, як прибій біля берега. Їм не потрібно було пояснювати, чому вони тут. Їхній вигляд заспокоював. Тож протягом певного часу я відчував, що й досі перебуваю у світі незаперечних фактів, але те відчуття було нетривке, — ще мить, і щось неодмінно його сполохає, змусить утекти.

Пам’ятаю, якось ми уздріли військове судно, що стало на якір поодаль від берега. Ніде не було ні хижі, проте з корабля смалили, цілячись у кущі. Напевно, то французи вели тут одну зі своїх воєн. Прапор на щоглі звисав, як ганчірка; над низьким корпусом позадирали свої дула довгі шестидюймові гармати; масні ослизлі хвилі ліниво піднімали й опускали судно, розгойдуючи його тонкі щогли. У порожньому безмірі суші, небес і води цей загадковий корабель просто собі обстрілював материк. «Ба-бах!..» — кахикнула одна із шестидюймових гармат, блиснуло й погасло маленьке полум’я, розвіявся білий димок, тихенько просвистів крихітний заряд і… нічого не сталося. Нічого й не могло статися. Було щось божевільне в усіх цих діях, щось жалóбно-кумедне у цьому видовищі, і це враження не зникло навіть після того, як хтось на облавку [19] Борт човна. щиро запевнив мене, що десь там, у чагарях, заховався табір тубільців — він ще й назвав їх ворогами! — просто ми його не бачимо.