Джозеф Конрад - Серце пітьми

І я, потиснувши цій з’яві руку, дізнався, що це головний бухгалтер компанії і що всі бухгалтерські справи ведуться саме на цій станції. Він вийшов на хвилинку, щоби, за його словами, «ковтнути свіжого повітря». Фраза ця прозвучала для мене не менш дивно, адже натякала на марудну сидячу роботу за конторським столом.

Та я би не згадував того бухгалтера тут, перед вами, якби не почув уперше саме з його уст ім’я чоловіка, який нерозривно пов’язаний зі спогадами про той період мого життя. Крім того, я відчув до цього хлопця повагу. Так, я поважав його комірець, його широкі манжети, його охайну зачіску. Щоправда, виглядав він як той перукарський манекен, але, незважаючи на деморалізуючий вплив тієї землі, добре дбав про свою зовнішність. А це вже вияв характеру. Його накрохмалені комірці й випрасувані шемізетки були його особистими досягненнями. Хлопець працював тут на компанію уже майже три роки, тож згодом я не втримався і таки запитав, як йому вдається зберегти ту свою білизну у такому досконалому стані? На щó той, ледь помітно почервонівши, скромно відказав: «Я вишколив одну з тубільних жінок на станції. Було важко. Ця робота їй не подобалася». Тому цей мій знайомець справді чогось досяг у житті. А ще він добре дбав про свої книги і тримав їх у зразковому порядку.

Натомість на станції панував цілковитий безлад — у речах, будівлях, думках. Раз у раз сюди надходили й ішли геть валки запилених негрів із пласкими ступнями, а фабричні товари, якесь бавовняне шмаття, намисто й латунний дріт текли в царство Пітьми в обмін на дорогоцінну слонову кістку.

На станції мені довелося перебути десять днів — цілу вічність! Мешкав я в хатині у дворі, але, рятуючись од повсюдного хаосу, частенько забігав у контору до бухгалтера. Це була дощата будівля, але дошки якась недбала рука припасувала так, що, коли бухгалтер нахилявся над своїм високим столом, на нього, від потилиці до п’ят, лягали вузькі смужки сонячного світла. Тож, аби усе розгледіти як слід, великі віконниці можна було й не відчиняти. У кімнаті стояла спека; вороже дзижчали великі мухи — вони не кусали, проте відчутно жалили. Зазвичай я вмощувався на підлозі, а бухгалтер у своєму бездоганному костюмі (і навіть трохи напарфумлений) сидів на високому стільці й без упину писав. Іноді він підводився, щоби розім’яти ноги. Коли одного разу в кімнату внесли на низенькому ліжку хворого (якогось заслаблого агента десь із глибини країни), бухгалтер навіть спробував обуритися. «Стогони недужого, — сказав він, — відволікають мою увагу. У цьому кліматі й так дуже важко зосередитися і не наробити помилок у паперах».

А одного разу, не піднімаючи голови, бухгалтер мовив: «Там, у глибинці, ви неодмінно зустрінете пана Курца». На моє запитання, хто був той Курц, він відказав, що то першокласний агент, і, побачивши, що ця інформація мене розчарувала, докинув поволі, відкладаючи перо: «Він — видатна особистість». І ще через кілька запитань з’ясувалося, що наразі пан Курц обіймає важливу посаду у факторії, дуже важливу, у справжній країні слонової кістки, в самому її серці. Він відправляє стільки цієї кістки, як усі інші агенти разом узяті… Потім бухгалтер знову взявся за перо. А хворому стало так зле, що той навіть не стогнав. Тож мухи дзижчали у цілковитій тиші…

Раптом почувся галас, затупотіло відразу чимало ніг. То прийшов караван. Потойбіч дощаної стіни лунали гучні й грубі голоси. Всі носильники говорили водночас, і крізь той гармидер долинали розпачливі нарікання головного агента, який вдвадцяте за день повторював, що йому доведеться відмовитися від усього. Бухгалтер повільно підвівся.

— Який жахливий галас! — прокоментував. Потім обережно перетнув кімнату, щоби поглянути на хворого, і, повернувшись, сказав: — Він не чує.

— Що? Помер? — запитав я, вражений.

— Ні, ще ні, — спокійно відповів той. А потім, натякаючи кивком голови на розгардіяш у дворі станції, докинув: — Коли мусиш правильно вести записи, то починаєш ненавидіти тих дикунів, смертельно ненавидіти, — і на мить замислився. — Коли ви побачите пана Курца, передайте йому від мене, що все тут, — він глянув на стіл, — у цілком задовільному стані. Не люблю йому писати — з цими нашими посланцями ви ніколи не знаєте, в чиї руки потрапить лист… на Центральній станції. — І він поглянув на мене своїми лагідними витрішкуватими очима.

— О, пан Курц піде далеко, дуже далеко, — озвався знову. — Стане великим цабе в адміністрації незабаром. Вони там, нагорі, — рада правління в Європі, ви ж розумієте, правда? — хочуть його просунути. — Потім замовк і знову повернувся до своєї роботи.