Володимир Михановський - Оранжеве серце

Малював Ігор Горбенко

Хтозна-чому, але Миколка відчував до Овсія відразу. Укупі з іншими хлопчаками він шпурляв Овсієві в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено і здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-ліпшому завулку.

Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажі з Оранжерейного архіпелагу — чудові фрукти, земні й марсіянські. Звідси, із гавані, відправляли на архіпелаг товари, потрібні людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електронні мікроскопи, різні біостимулятори, прискорювачі росту рослин. Люди на архіпелазі ставили наукові досліди. А всю чорнову роботу виконували роботи.

Працювали роботи і в гавані.

Овсій теж був робот — неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом і довгими шестипалими кінцівками.

Якось камінь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботові в один із вразливих вузлів. Овсій здригнув. Заблимали фотоелементи-очі, і низький голос добродушно пробуркотів:

— Не виводьте мене з ладу, юні земляни!

По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.

Принишклі шибайголови простежили, як Овсій, зійшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капітана й покачуляв до трюму…

Останнім часом у Овсієвій пам’яті зринали видіння, пов’язані з Зеленим містечком, озером Відпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, — власне, найчастіше пригадувалося йому те, що люди називають раннім дитинством. Чому саме ці марення ставали йому на думці? Важко сказати. В усякому разі, сам добрати що до чого Овсій не міг, а до послуг техніка він не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системі півторастолітньої давності, котра безнадійно застаріла! Адже останнім часом у людей з’явились нові, такі чудові помічники! А Овсій… Ну що ж? Працює — і гаразд. Однак він ще міцний — поскрипить…

За довге існування Овсієві випало бачити немало. Та все, що було по тому, як він залишив Зелене містечко… Ні, не те щоб забулося, стерлось із пам’яті… Іонні блоки хоч і позеленіли від часу, але надійно бережуть усю інформацію, накопичену Овсієм протягом багатьох десятиліть. Одначе факт лишався фактом. Овсієві дуже рідко пригадувались червоні піски марсіянських пустель, у яких він допомагав землянам споруджувати перші міста. Так само зрідка йому спадала на думку лабораторія-супутник на Фобосі, куди він невдовзі переїхав. І вже зовсім вряди-годи зринали в уяві безмежні синюваті поля на Венері, де буяла колосиста пшениця…

Ні, мабуть, неправильно було б твердити, що пізніші роки канули в забуття: цей вислів стосувався б скоріше людини, аніж робота. Просто давніші події видавались Овсієві яскравішими і в спогадах посідали набагато більше місця.

З найбільшою приємністю Овсій пригадував той день, що був перший із перших. Увечері, коли робота в порту кінчалася, Овсій любив, залізши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадів. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано підходив черговий інженер. Та, вгледівши Овсіїв фотоелемент, що блимав у пітьмі, заспокоєний ішов собі геть.

А Овсій знову поринав у нетрі спогадів.

…Який-бо він яскравий, той перший день свободи! Сонце світило якось особливо. О, це зовсім не те, що ловити його тепле проміння крізь фрамуги біолабораторії. Тут, на просторі, не обмеженому стінами і стелею, навіть сонце видавалося зовсім іншим. Овсій подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Двері за Овсієм зачинились, і він опинився на терасі сам. “Бетон”, — визначив він, обережно помацавши підлогу. Широку терасу облямовували низькі бильця із брунатним пластиковим кантом. “Пластик потемнів од часу”, — автоматично відзначив Овсій.