Михайло Погребецький - В серце Небесних гір

Селища на нашому шляху зустрічаються дедалі рідше, з північного боку з'являються дуже поруйновані відроги невисоких Чу-Ілійських гір.

Дорога йде тепер повз річку Чу. Із схилів гір до неї рине багато приток; але не всі вони встигають влитися в бурхливі води Чу. Ще по дорозі вода цих приток розходиться ариками на зрошування посівів.

Високо в горах, у Кочкорській улоговині, між озерами Іссик-Куль і Сонкель, з гірських річок Кочкор. Тюлек і Кара бере свій початок ріка Чу. Зібравши всі річки в одно русло, вона тече на північний захід до великого гірського хребта і пересікає його глибокою Боомською ущелиною. Західна частина хребта зветься Киргизьким Алатау, а східна — Кунгей-Алатау.

Вирвавшись з гір, повноводна Чу, потрапляє в долину (вона так і зветься Чуйською), де численні арики і зрошувальні канали забирають у ріки багато води. Знесилена ріка повільно тече пустельними просторами на північний захід, розділяючи своїм руслом пустині Бет-Пак-Дала [11] Бет-Пак-Дала (Північний голодний степ) — найбільша пустиня Казахської PCP площею близько 80 тис. кв. м. Знаходиться на північ від нижньої течії річки Чу. Західна частина пустині солончакова, південна — піщана. Тепер освоюється, головним чином, для тваринництва. і Муюнкум.

У давні часи, коли льодовики Тянь-Шаню були могутнішими, клімат вологішим і річки повноводнішими, Чу досягала русла Сир-Дар'ї. Тепер, випаровуючись під гарячим промінням сонця, втрачаючи рештки вологи в пісках пустелі, ріка міліє, чахне і поступово зникає, закінчуючи свій шлях у невеличкому озерці, не доходячи ста десяти кілометрів до Сир-Дар'ї.

… Машина мчить лівим берегом Чу. Поблизу в неї впадає найбільша притока — Великий Кемін. Рівень води тут вищий, ріка бурхливіша. Гори зближаються, долина вужчає. Ми в'їжджаємо в Боомську ущелину. Перед нами відкривається головний шлях, що веде до озера Іссик-Куль і далі, в саму глибину центрального Тянь-Шаню.

Дорога тиснеться до скель Киргизького хребта, того самого, що так високо підносить свій сніговий гребінь біля міста Фрунзе. Тут висота його значно менша. Гори дуже поруйновані: часті вітри, піднімаючи великі піщинки, б'ють ними по скелях і виточують ямки, що нагадують знаки од віспи. Подекуди на скелях видно примітивні малюнки тварин, зроблені в далеку давнину племенами пастухів.

Скелі ближче підступають до дороги. Ми в'їжджаємо в ущелину. Киргизи називають її Боомською, переселенці, переробивши цю назву, — Уланською. Сто років тому Семьонов-Тянь-Шанський назвав цю ущелину жахливою. В той час тут не було ні доріг, ні мостів, тільки по крутих скелях над проваллями вилася ледь помітна стежечка, а через бурхливу річку Чу доводилося, часто рискуючи життям, переходити вбрід.

Недавно мені потрапила до рук видана у 1933 році книжка Алексєєва і Попова «Иссык-Куль». Автори цієї книжки пишуть: «Боомська ущелина страшна… кожен із ста дев'яноста двох кілометрів, що розділяють Фрунзе і Рибаче, може стати передчасною могилою».

Ніхто з нас таких страшних місць по дорозі до Іссик-Кулю не зустрічав, хоч цією дорогою ми їздили потім багато разів. Трапилась, правда, в нас у цій ущелині аварія: машина експедиції перекинулась, і дехто з пас потерпів, — але винна в цьому була не «страшна» дорога, а шофер, що заснув за рулем.

У 1929 році між Фрунзе і Рибачим була ґрунтова дорога, а шосе тільки збиралися будувати. Але навіть наша понівечена машина спокійно обганяла підводи, не зменшуючи швидкості і не рискуючи злетіти в Чу. Через річку вже лежав на залізних фермах міцний міст, дорога часто ремонтувалася, по ній невпинним потоком в обох напрямах возили вантажі.

Ось ущелина повертає на схід, схили її розходяться, і Чу, опинившись на волі, припиняє свій бурхливий біг і повільно тече широкою піщаною заплавою. На пологих берегах з'являються зарості шелюгів та обліпихи, за якими стоять круті, розрізані ярами, глинясті схили.

Спереду стає просторіше і світліше. Гори розбігаються; відходить на південь до свого верхів'я ріка Чу, горизонт віддаляється, і наш автомобіль уже мчить по Іссик-Кульській улоговині до озера. Водна широчінь озера дедалі збільшується і заповнює собою весь простір аж до обрію.

Далеко на південному сході, піднімаючись над хмарами, виблискують снігами і льодами громаддя гір. Здається, що вони обмиваються водами озера, виходять з самого його дна і вершинами підпирають небо.

Тянь-Шань! Небесні гори…

Ми не відриваючись дивимось на них. І кожен думає про одне й те ж саме… Про те, що мине небагато часу, і радянські люди почнуть наступ на ці вершини; про те, що ми, перші розвідники, повинні відкрити шлях до цього наступу, шлях у саме серце Небесних гір.