— Ходімо. Тепер уже небагато лишилося. Зовсім небагато. Незабаром ми будемо біля річки. А річку перейдемо — перемога за нами.
Не знаю вже, що на неї подіяло: чи мої слова, чи її власна воля, та незабаром вона таки опанувала себе.
— Пробач, Бекджане, — мовила, глибоко зітхнувши. — Це я учорашнє згадала. Так тяжко мені ще ніколи не було, навіть, тоді, як убили батька й маму, як дім наш спалили. Якби ти тільки бачив ті басмацькі пики… Бідолашні дівчата… Що з ними тепер? Мене вони першу схопили. Як я від них відбилася, й сама не знаю.
— Не муч себе. Тепер тебе вже ніхто не чіпатиме. І йти нам небагато лишилося. А ми врятуємося, і дівчат порятуємо. І з басмачами порахуємося. Ну, чіпляйся за мене.
— Ні, я сама піду.
Ми рушили вперед, та пройшовши з кілометр, я раптом зауважив, що срібна смужка на обрії кудись пропала. Натомість з'явився новий ланцюг не дуже високих пагорбів. Серце моє упало. Гавхар теж не змогла приховати занепокоєння.
— А де ж річка? — спитала вона стривожено. — Кілька хвилин тому я її ще бачила.
— Не знаю, — мовив я, розгублено озираючись навколо. — Мабуть, за тими пагорбами.
Я й сам не вірив у те, що сказав, але мені хотілося заспокоїти Гавхар і тому я додав:
— Просто ми підійшли ближче до пагорбів, і вони затулили від нас річку.
Гавхар промовчала, але якось рвучко пішла вперед.
Подолавши один за одним два пагорби, ми вийшли на вершину третього. Проте ні поблизу, ані вдалині знов-таки не побачили сліпучо-мерехтливої срібної смужки, яка означала для нас річку. Річки не було, немов її пісок усмоктав. Та й чи була вона взагалі. Невже то було тільки марево? Ця думка мене буквально приголомшила, ноги в мене підломилися, і я опустився на коліна. Гавхар, нічого не розуміючи, озиралася на всі боки:
— Куди це ми зайшли?
— Не знаю, — відповів я, не дивлячись їй у вічі.
Та в наступну хвилину ми майже водночас побачили, як праворуч удалині знову сяйнула якась смужка, схожа на лезо шаблі.
— Річка! Он там! — скрикнула Гавхар.
— То не річка, Гавхар, — заперечив я, поглянувши в той бік.
— А що ж?
— То марево.
— Марево?!
— Так, марево. Ми заблукали.
— А пагорби? Учора ж нас басмачі через них гнали!
— Мабуть, то були інші. Від тих, учорашніх річка була неподалік. А тут її немає. Виходить, учора ми через інші пагорби переходили.
Гавхар замовкла. Я теж мовчав, дивлячись на срібну смужку далеко праворуч. Що ж робити? Куди йти? Я ще раз обвів поглядом обрій від краю до краю: чекати порятунку не було звідки. Мертва пустеля байдуже лежала перед нами, не лишаючи надії на порятунок.
— Що ж робити? — з несподіваним роздратуванням спитав я.
— Іти, — враз відповіла Гавхар, немов чекала на це запитання.
— Куди?!
— Сюди! — Гавхар показала рукою ліворуч.
— Чому сюди? — Я вже не приховував свого роздратування, хоча й не розумів, що саме його спричинило.
— А ти згадай: вночі ми жодного разу нікуди не збочили, отже, йшли тільки на схід, бо ось воно сонце зійшло прямо поперед нас. Учора ж, коли басмачі погнали нас від річки, сонце сідало праворуч. Отже, річка має бути ліворуч.
В її словах була, якщо не логіка, то впевненість, а це теж немало. Звичайно, жодна річка не тече прямо як стріла, і, може, нам доведеться блукати не один день. Та заперечувати я не став, бо кудись же треба було йти.
— Ну, пішли? — спитала Гавхар приязно поглянувши на мене.
З виразу її обличчя я зрозумів, що моє роздратування не лишилося непоміченим.
— Пішли, — погодився я і поплентав слідом за нею.
Йти стало важче. Пісок розжарювався дедалі більше, а промені сонця били в голову так нещадно, немов ворожі шаблі… Та найгірше мучила спрага, до якої згодом додався й голод. Розтріскані губи боліли, як рана, повітря обпікало легені мов рідким вогнем. Я вже марив не стільки про річку, скільки про те, щоб якомога скоріше кінчався цей нестерпно спекотний день. Боліли набряклі ноги, кожен рубець чобіт, кинджалом втинався в ступні; здається, всім тілом я відчував кожну нитку і кожен цвяшок. Мимоволі думалося, що босоніж іти було б легше, та стягти чоботи з моїх розбухлих ніг зараз не змогли б і двоє сторонніх людей. Навіть халяви, здавалося, приросли до литок.
Про Гавхар я вже й не кажу. На її ноги з розтрісканими, закривавленими ступнями страшно було навіть дивитися. І все-таки найгіршою тортурою була спрага.
— Ти знаєш, — сказала, не витримавши, Гавхар, — якби мені оце хтось дав один ковток води, я б і за це була вдячна. Один-однісінький ковток, і я б уже трималася до самого вечора…
Читать дальше