Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Бідолашні дівчата, — зітхнула Гавхар, поглянувши, в той бік.

Я потягнув її за руку. Треба було тікати, доки не розвіявся нічний морок.

Незабаром чагарі скінчилися.

— Куди тепер? — спитала Гавхар.

Я озирнувся навкруги і нічого не побачив. Усе зникло під покривалом ночі.

— Найкраще було б вийти до річки.

Гавхар погодилась. Але де та річка? Цього не знав ані я, ані вона. І ми рушили наздогад.

До самого ранку ми йшли, не думаючи про відпочинок. Чагарники лишилися так далеко позаду, що ми про них могли й забути, коли б не страх, що за нами вишлють погоню. Через те я раз у раз озирався в тривозі назад. Та поки що ніякого натяку на небезпеку не було. Мабуть, нашого зникнення ще не помітили. Кому спало б на думку згадувати про нас серед ночі. От коли настане рамок — друге діло. Хоча й тут лишалася надія: збагнувши, що за ніч ми могли далеко забігти, може, й не кинуться ноші за нами: пустеля безмежна, де тих утікачів шукати?! До цих думок домішувалася гордість від того, що я визволив Гавхар. Ось вона іде поряд: очі втупила вдалечінь, губи зціплені, брови насуплені. Свої малесенькі черевички перекинула через плече, зв'язавши шнурками, і простує оце так, босоніж, поки пісок прохолодний, та ще намагається йти в ногу зі мною.

Хтозна, якби не було її поряд зі мною, якби самою своєю присутністю не спонукала вона мене бути рішучішим, сміливішим, чи не валявся б я зараз у тій басмацькій буцегарні із зв'язаними руками, нарікаючи на долю?! Ідучи тепер поряд з Гавхар і поглядаючи раз у раз на її обличчя, яке світилося відвагою і якоюсь натхненною вірою в правду, я подумав нараз, що якісь обставини могли навіки позбавити мене змоги милуватися нею. Ці думки, на жаль, були вже не такі й далекі від істини. Через те й озирався я раз у раз назад, побоюючись погоні. Як скінчилася втеча Берди, ми знали. Певна річ, не зглянулися б вони й над нами.

Смерті я не боявся. За один день нам довелося стільки разів її побачити, що почуття страху притупилося. Зате страхав мене шурхіт піску, схожий на зміїне сичання. Лякало усвідомлення того, що ми можемо стати жертвою хижаків. Душа крижаніла на саму думку про те, що тіла Джуманазара, Берди, Шамурада-ака, можливо, вже шматують ікла шакалів, роздирають пазурі хижих птахів. Я мимоволі прискорював ходу, намагалась не відставати й Гавхар. А йти ставало дедалі важче. Давала себе знати втома, сорочка на мені була мокра від поту. Липнучи до тіла, вона аж пекла спину. За кожним кроком ноги по кісточки вгрузали в пісок. Добре хоч, що нічна прохолода позбавляла нас спеки, а разом з нею і спраги.

Та день був не за горами. Розжарена куля сонця вже здіймалася над обрієм, заливаючи пустелю яскравим світлом. Воно сліпило нам очі, і мимоволі ми пішли повільніше.

— Відпочиньмо хвилинку, — запропонував я.

Гавхар, яка досі йшла в мовчазній задумі, здригнулася і спитала:

— Стомився?

— Та ні, тільки в очах рябить. А тобі?

— Мені теж. Але це скоро мине. Треба тільки ще трохи пройти. Зможеш? — Вона з такою ніжністю подивилася на мене, що я міг відповісти тільки згодою.

Проте йти було все важче, і незабаром я почав відставати. А Гавхар, ішла не зупиняючись, хоч світла суконька від поту геть стала мокрою. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки сили, — дивувався я і прискорював ходу, соромлячись власної немочі.

Минуло ще з півгодини напруженої ходи, і вдалині перед нами забовванів ланцюг пагорбів. З радощів Гавхар аж у долоні заплескала. За пагорбами мала бути Амудар'я. Невже нам таки пощастило втекти?! Серце лунко загупало в грудях.

— Вийдемо на пагорб і там відпочинемо, добре? — спитала Гавхар, спинившись на мить.

Я мовчки кивнув головою, і ми знову рушили вперед. Та що більше ми поривалися вперед, то далі й далі відступав кудись ланцюг пагорбів.

День вступав у свої права, ставало дедалі спекотніше. В горлі пересохло, але ми вперто переставляли ноги. Від поту щипало в очах, пекло шию. Гавхар теж раз у раз утирала рукою спітніле чоло, хоч це й не дуже допомагало. На кінчику носа, над верхньою губою і в кутиках вуст поблискували краплі поту.

Пройшовши з кілометр, Гавхар раптом спинилася й сказала:

— Ну, гаразд, давай трохи відпочинемо. Тепер уже недалеко…

Ми полягали горілиць на гарячому піску. Тиша стояла така, наче ми опинилися під скляним ковпаком. А поглядові не було за що зачепитися: бархани, бархани, бархани і нічого більше.

— Тепер вони нас уже не доженуть, — промуркотіла Гавхар, перевернувшись на бік. — Ще б тільки до річки вийти.