Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Ідіть, ідіть! Чого зупинилися?! — гарикнув басмач, під'їхавши до нас і змахнувши канчуком.

Ми поплентали далі. Куди вони нас женуть? Що наготувала нам доля.

Десь близько півночі ми опинилися в якомусь чагарнику. Іти далі не було сили, губи у всіх потріскалися від спраги.

— Мамате! — раптом гукнув когось басмач у папасі і зліз з коня.

Ми теж зупинилися. Котрась із дівчат відразу впала на пісок. Гавхар підбігла до неї.

— Води! — попросила дівчина, насилу ворушачи губами.

— Зараз ти не воду, а шербет питимеш! — вишкірився якийсь басмач.

— Заткни пельку, коростявий пес! — урвав його другий. — Своїх дітей не маєш, то і з чужих збиткуєшся?

Він опустився на коліна біля Гавхар і простягнув їй невеличкий боклажок, відв'язавши його від пояса.

— Пийте.

З чагарів вийшов чоловік з каганцем у руці.

— Чого так пізно?

— Сутужно було, — відповів басмач у папасі. — З вашими киргизами побили горщики. Зате красунь добули.

Чоловік з каганцем підійшов до нас, обдивився всіх по черзі, і обоє мовчки повернулися назад.

— А шмаркачів навіщо притягли?

— Один — Алібеків небіж.

Мене наче по голові вдарило. Серце закалатало в грудях, нашорошивши вуха, я став прислухатися до їхньої розмови.

— Навіщо він йому? — спитав Мамат.

— У Алібека більше нікого з рідні немає. Може, забере з собою.

Мамат промовчав.

Тепер мені багато чого стало зрозуміло. Виходить, дядько все-таки з ними! Але коли він до них прибився!

I де він зараз? На всі ці запитання я тільки згодом дістав відповідь. А тоді… тоді в мене аж голова тріщала від думок, що вирували в ній.

— Бекджане, — раптом почув я шепотіння Берди. — Як ти гадаєш, Джапак утік чи ні?..

— Не знаю. А що таке?

— От якби нашим повідомити про цю зграю… Може, спробуємо втекти?

— А дівчата? — заперечив я.

Берди замислився і замість відповіді скрушно похитав головою.

Як не крути, з дівчатами далеко не зайдеш. А покинути їх — теж не годиться…

— Знаєш, Берди, — сказав я, — найкраще, якби спробував утекти хтось один. Може, до світанку не помітять і не кинуться шукати.

— Ти чи я? — спитав Берди.

— Ти! — мовив я не роздумуючи.

Залишити Гавхар одну мене не примусили б і під загрозою смерті.

Берди посидів хвилину мовчки, а тоді підійшов до басмача, якого поставили нас вартувати і щось йому сказав, кивнувши в бік чагарів.

— Байстрюк! — визвірився на нього вартовий, — Нажерся якоїсь гидоти, а тепер скиглиш. Усі оно сидять спокійно!

Берди, зігнувшись у попереку, простогнав йому ще щось.

— Іди вже. Тільки заткни свою пельку. Он у той бік іди, — пробурчав вартовий і розв'язав руки Берди. — Та довго там не стирчи, виплодку.

Берди поплентав у той бік, куди показав басмач, і зник у тіні чагарника.

«Хоч би встиг вій далі забігти! Хоч би не кинулись вони за ним одразу!» — бурмотів я, то звертаючи очі до неба, то переводячи погляд на вартового, який нібито задрімав. Раптом він здригнувся, підвів голову, зиркнув у наш бік і, не побачивши Берди, гукнув — Ти що, здох там, байстрюче? Озовися!

Чагарі мовчали.

— Якщо заснув, то я тебе вмить підніму!

Басмач підвівся, похитуючись побрів до чагарників і раптом загорлав:

— Утік, собака! Уті-ік! Гей, хто там є, сюди!

На його крик прибігли кілька басмачів.

— Хто утік? Що сталося?

Поки вартовий, затинаючись, белькотів їм щось на своє виправдання, мене схопив хтось за лікоть і поставив на ноги.

— А я вже злякався, що це ти чкурнув, — мовив мій знайомий басмач у папасі. — Від нас ніхто не втече! По конях, джигіти! Знайти голодранця!

Басмачі поскакали, а Гавхар, підсунувшись до мене, зітхнула стривожено:

— Спіймають вони його!

— Може, й не спіймають… Якщо встиг далеко забігти, — спробував я її заспокоїти, а в самого серце загупало в грудях від тривоги за товариша: навряд чи здатна людина пішки, серед голої пустелі, втекти від десятка вершників…

Минуло чимало часу. Потім безмовна пустеля здригнулася від пострілів. Хтось зойкнув розпачливо. І знов запанувала тиша.

— Верди… — шарпнулася Гавхар і заплакала безгучно. Загибель товариша позбавила нас останньої надії. Тим часом з полювання на Берди повернулися басмачі, і вартовий, що стеріг нас, зиркнувши на мене, вишкірився:

— А в тебе, сучий сину, не болить живіт?!

— Заткнись, бандюго! — просичав я злісно.

— Ти ба, в нього, виявляється, голос прорізався! — Басмач ступив до мене крок. — Ти на кого гавкаєш, сучий сину?