— Вийдемо, — впевнено мовив я. — Десь вона неподалік. Мені навіть здається, що вчора ми ці пагорби вже бачили.
— Може, і човен на місці?
— Повинен бути. Хоча нам він ні до чого. На той берег ми й бродом перейдемо по мілкому.
Зараз я вже не пригадую, чому я такі сподівання покладав на той берег. Може, тому що вчора я бачив по той бік річки якісь дімочки, що могли виявитися околицею кишлаку. Для нас це означало б остаточний порятунок. Уявивши собі на мить, як ми заходимо нарешті в кишлак, я схопився на ноги і простягнув руку Гавхар.
І знову ми плентаємо по грузькому піску, а ланцюг пагорбів немов застиг на місці. І все-таки настає хвилина, коли ми опиняємося біля підніжжя пагорба заввишки в дві тополі. Скільки ж то часу й сили потрібно було вітрові, щоб насипати таку гору піску. Здавалося, зійти на таку гору просто неможливо. Ноги по коліна вгрузають у пісок, до них наче прив'язано по каменюці. Ми стаємо навкарачки, гублячи рештки сил, виповзаємо на вершину і завмираємо, вражені чарівним видовищем: вдалині, майже на обрії, виблискує, мерехтить вузенька смужка, схожа на срібний пасок.
— Річка! — вимовила Гавхар, облизуючи язиком пересохлі вуста.
— Побігли! — зрадів я і, перекидаючись, покотився з гори.
— Ось тепер я вірю, що нам пощастило врятуватися, — мовила Гавхар. — А ти?
— Я теж, — відповів я, не відриваючи погляду від срібної смужки. — Тільки ходімо швидше.
— Постривай… не можу… зупинімось на хвилину. — Гавхар опустилась на пісок.
— Що сталося? — озирнувся я.
— Ноги… — Гавхар сиділа на піску і безпорадно дмухала то на одну ногу, то на другу.
Я підійшов до неї й побачив: кісточки на її ногах понабрякали, ступні потріскалися. Я похолов, уявивши як важко їй буде йти далі. Сівши біля Гавхар, я теж почав дмухати на її ноги й розраджувати:
— Ще трішки, і ми будемо біля річки. А там ноги у воді потримаєш, і знов усе буде гаразд.
Гавхар спробувала усміхнутись, та відразу ж скривилася від болю, і в очах у неї забриніли сльози.
— Вставай, я тебе понесу, — запропонував я, підставляючи плечі.
Гавхар заперечливо покрутила головою, але я не вгавав:
— Вставай, кажу тобі.
Закинувши її руки собі на плечі, я підвівся разом з нею і з радістю відчув, що вона зовсім не важка.
— Тепер не боляче? — спитав я.
— Ні, — зраділа вона по-дитячому. — Але тобі буде важко.
— Та де там! Виявляється, ти зовсім легесенька. Я тебе до самої Хіви можу нести.
Гавхар засміялася.
— Добре, що ми разом утекли. Що б я сама зараз робила?
— А я б тебе саму і не відпустив!
— Справді?
Її гарячі долоні ще міцніше обняли мене за шию.
— Справді. І взагалі я тебе тепер нікуди вже не відпущу. Завжди будемо разом, добре?
— Ти, Бекджане, дуже-дуже добрий. — Вона притислася обличчям до моєї шиї. Воно було таке ж гаряче, як і її долоні. І ніжне-ніжне. Я опустив її на пісок, обернувся до неї і став гаряче цілувати її осяяне усміхом обличчя.
— Ти теж дуже добра і дуже гарна, — мовив я, підхопивши її на руки. — Гавхар…
— Що?
— Поцілуй і ти мене.
Гавхар промовчала. Та я почув, як лунко забилося в грудях її серце. Гарячий подих обпік мені щоку побіля вуха. А тоді гарячими як жар губами вона квапливо торкнулася моєї шиї і так само поспішно відсторонилася.
— Пусти мене!..
— Чому? Мені не важко. — Я ще міцніше притис Гавхар до себе. Вона була вся гаряча як вогонь.
— Пусти, я сама піду!
Я не став наполягати. І ми помалу пліч-о-пліч знову рушили вперед. Але від її спокою не лишилося й сліду. Я бачив, як тремтіли її губи, як збентежено блукав її погляд, а коли я ненароком доторкнувся до неї рукою, вона аж кинулася вбік.
— Бекджане, — проказала вона несподівано.
— Що?
Гавхар помовчала, а тоді раптом притислася до мене і обняла за шию.
— Я тебе дуже люблю! — прошепотіла вона мені на вухо. — І добре, що ми втекли… Добре що… — Вона замовкла на півслові, затрусилася всім тілом і зненацька розплакалася. Її гарячі сльози покотилися по моїй шиї. Я теж відчув, що сльози підступають мені до горла. Палко пригорнувши Гавхар до себе, я гарячково гладив її руки, якими вона обнімала мене за шию, її маленькі плечі, що тремтіли, мов у пропасниці, її коси, що випромінювали такий солодкий, п'янкий аромат, аж мені паморочилося в голові.
— Не плач, тепер нас уже ніхто не дожене, і тебе більше ніхто не чіпатиме, — розраджував я, цілуючи її солоні від сліз щоки. — Тепер ми разом і завжди будемо разом!..
Я бачив однак, що мої слова до неї не доходили. Гіркі спогади про знущання, яких привелося зазнати, не давали їй вгамувати свій плач. Може, Гавхар згадала звірства басмачів минулої ночі, смерть друзів, забитих у нас перед очима. В мене й самого на згадку про ті дні й досі волосся стає сторч на голові і все єство поймає страх. Та я все-таки чоловік. Яким же потрясінням мали обернутися жахи тієї ночі для сімнадцятирічної дівчини?! Я ладний був, коли б моя воля, небо прихилити, аби тільки розрадити, аби заспокоїти бідолашне дівча. Та що я міг її діяти для неї там, серед безлюдної й безводної пустелі, голими руками, не маючи ні зброї, ні будь-якого знаряддя. Нічого, крім хіба що слів. То я вже хапався бодай за ті слова.
Читать дальше