— На тебе, тварюко!
Свиснув канчук, і різкий біль обпік мені щоку, аж іскри з очей посипалися. Злість надала мені відваги, і я щосили копнув басмача ногою в живіт. Той застогнав і гепнувся на спину.
— А ти міцний хлопець, виявляється, — сказав хтось, схопивши мов обценьками мій лікоть. Я озирнувся — знову він, дядьків посланець.
— Беку! Віддай його мені! — зарепетував басмач, підводячись з землі. — Ти ж бачив, як цей байстрюк мене вдарив, я йому за це голову скручу!
— Замовкни! — цитькнув на нього бек. — Це моя здобич. Веди його за мною!
Вартовий погнав мене в чагарі, супроводжуючи кожен крок брудною лайкою. Через півсотні метрів попереду заблимало світло каганця у вікні якоїсь мазанки. Таких халуп тут було кілька. Підвівши мене до однієї з них, басмач прочинив двері і, копнувши щосили ногою, штовхнув усередину.
— Якби не бек, не знаю що б від тебе лишилося, сучий сину!
Я упав, з розгону ткнувшись обличчям у пісок. Басмач підпер двері знадвору ломакою, і темрява обступила мене з усіх боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:
— Хапай її! Утече!
Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:
— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!
Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?
— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.
— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!
— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.
Голоси наближалися. Заторгикали двері, я відступив у куток.
— Нехай ось тут трохи охолоне. Затягай усередину.
Басмач, що тримав Гавхар за коси, перетягнув її через поріг, кинув на землю і щосили копнув ногою в бік. Гавхар охнула і, мабуть, знепритомніла.
— Не треба було так, ще дуба вріже, — сказав басмач, переступаючи поріг.
— До ранку очухається, — відповів напарник. — І ладна ж дівка! Бачив, які в неї груденята?!
Підперши двері, вони пішли, а я покликав неголосно.
— Гавхар!
Вона ворухнулась і застогнала.
— Гавхар, люба!.. Це я. Я, Бекджан!
Гавхар розплющила очі, зробила спробу підвестися і через силу промовила:
— Бекджане… Ой, Бекджане… Вони дівчат збезчестили… Раїму… — Голос їй урвався, вона хлипнула раз, другий і зайшлася плачем.
— Візьми себе в руки, не плач, Гавхар. Це не допоможе.
Вона замовкла. Потім зненацька схопилася з місця і, обнявши мене міцно, зашепотіла:
— Треба тікати!
— Тікати?! — здивувався я і попросив мене розв'язати. — Але як?
— Не знаю, — шепотіла Гавхар, розплутуючи вузли на ремінці, яким були стягнуті мої руки. — Але треба. Вони нас усіх повбивають. Бідолашні дівчата, як їм тепер? Треба тікати. Може, і їх ми ще визволимо. Чого ти мовчиш? Надумай же щось.
У розпачі вона почала обмацувати стіни нашої в'язниці. Та, не знайшовши нічого втішного, повернулася до мене.
— Ну, чого ти мовчиш? Чи, може, надієшся на свого дядька? Я все чула. Але завтра… що завтра буде зі мною?..
Вона з жахом втупилася в моє обличчя, намагаючись вичитати з нього свою долю. Я мовчав, та коли до моїх вух знов долетіли плач і зойк дівчат, притис її до своїх грудей і палко пообіцяв:
— Ми втечемо! Я не віддам тебе нікому!
Людина повинна час від часу давати собі чи іншим якісь обіцянки. Тоді вона знаходить сили й викопати їх.
Так було і цього разу. Шукаючи разом з Гавхар якоїсь лазівки для втечі, ми раптом збагнули, що під ногами в нас пісок. Як же ми раніше про це не подумали?!
Ставши на коліна, я заходився розгрібати пісок під стіною. Ямка ширшала і глибшала з кожною хвилиною. Гавхар не тямила себе з радощів. Ми копали з подвоєною енергією і незабаром опинилися на волі. В чагарнику все ще стояла густа, мов настояна темрява. Неподалік у кількох похмурих халупах-мазанках поблимувало тьмяне світло каганців. Звідти долинав безладний галас п'яних басмачів.
Читать дальше