Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Щось здушило мені горло, коли я побачив її в цю мить. Так жалко її мені ще ніколи не було.

— Пий помалу, — сказав я, мружачись від сонця, — води вистачить.

Гавхар зробила три-чотири ковтки і обережно простягла мені казанець.

— Ні-ні, ти пий, можеш усю випити. Тільки не поспішай.

— Спасибі.

Напившись досхочу, вона простягла посудину мені, і я, вихиливши її до дна, примостив на те саме місце в глибині колодязя. Вода знов закапотіла по дну казанця, а я виліз із колодязя і зустрівся поглядом з Гавхар.

Вона знов була усміхнена і щаслива, навіть щоки її порожевіли.

— Відпочинемо тут? — мовила вона, сідаючи біля мене.

— Тепер можна й відпочити, — погодився я.

— А казанець скоро буде повний?

— Капотить швидко. А що таке?

— Умитися хочеться.

— Ще вмиєшся. Потерпи трохи.

— Я й до ранку можу чекати.

Я всміхнувся і обняв Гавхар.

Поки ми вмивалися, настав вечір, і все довкола вбралося в оксамитові тони. Двох казанців води вистачило й на те, щоб бодай частково зняти з душі тягар: призабулися жахи минулої ночі, виснажлива втеча, невідомість, що була попереду. Ми полягали на вологому від нашого хлюпання піску. Не хотілося ні про що думати, і я мовчки лежав, втупившись невидющим поглядом у темно-синє небо, розкошуючи з несподівано подарованих нам хвилин блаженства. Гавхар завмерла поряд з заплющеними очима і спокійним виразом обличчя, лише час від часу в такт подиху ледь здіймалося платтячко на її грудях. Мені здалося, що вона не ворушиться умисно, щоб не сполохати нашого безтурботного спокою.

Поночіло, на пустельні бархани лягли перші промені блідого, схожого на половину розламаної перепічки місяця. Одна по одній на небі спалахували зорі. Розріджена місячним сяєвом темрява раптом нагадала вечори в рідному кишлаку. Як я любив ті вечірні години, зворушливо чисті й не менш жадані, аніж яскраві барвисті світання… В таку вечорову мить не хотілося нічого робити, ні з ким розмовляти. Тільки б сидіти й сидіти мовчки, втупивши погляд удалину, не чуючи багатоголосого передвечірнього гомону, що ніби опирається неквапному, але неминучому наближенню ночі. Вечори в нашому кишлаку були невимовно чарівні. Голоси жінок, що скликають додому неслухняну, загулялу дітлашню, овече й козине мекання, цвірінчання горобців, нескінченне стрекотання коників — усе це разом зливалося в дивовижну музику. А тут, у пустелі, не було й натяку на ту таємничу вечорову мелодію. Велично німа, пустеля нагадувала велетня-батира, що після тяжкої битви поринув у вічний глибокий сон.

— Бекджане, — раптом розплющивши очі, спитала мене Гавхар, — про що ти думаєш?

— Ні про що. А ти?

— А я думаю…

— Про що?

— Про різне. Про те, як ми приїдемо в Москву, як будемо ходити по вулицях, по яких ходив Пушкін…

— І по яких ходила Маша, — приєднався я до її мрій.

— Маша і Гриньов… — додала Гавхар. — Він тобі подобається?

— Звичайно.

— І мені теж. Я так гірко плакала, коли прочитала, як його мали повісити.

Я посміхнувся.

— Чого ти смієшся?

— Не з тебе. Просто я згадав Савельїча.

Гавхар і собі засміялася.

— Добрий був чоловік. А Маша? Вона тобі подобається?

— Дуже, — радо звірився я.

— А чим саме?

— Чим? — замислився я. — Усім. Її розмовами… Ставленням до Петра…

— А сама по собі?

— І сама по собі подобається. Вона дуже гарна була. Ти бачила її портрет? У мене в книжці був малюнок. Це коли Швабрін її під замок посадив. Бліда-бліда, і очі сумні… Вона дуже любила Петра. А тобі? Тобі він подобається?

— Подобається, — сказала Гавхар. — Я йому заздрю. От якби тепер усі такі були! Якби всі на нього були схожі! Колись так воно й буде, правда?

Я промовчав.

— Буде, — категорично ствердила Гавхар. — Але мені найбільше шкода Пугачова. Він був справжній більшовик.

— Більшовик? — здивувався я.

— Так, більшовик.

— Хіба тоді були більшовики?

— Були, — з дитячою упертістю сказала Гавхар. — Більшовики були завжди. Тільки їх, можливо, інакше називали. Що, не віриш?

— Чому? Вірю, — сказав я, в душі визнаючи її правоту.

— Хто бореться за краще життя, той і більшовик. Шамурад-ака — більшовик, і Джуманазар, і Навруз, і Атаджан, і Берди… Їх не забудуть.

Гавхар змовкла, задивившись у мерехтливі розсипища незліченних сузір'їв. Я знав, проте, що думками і мріями вона далеко від тих зір. Гавхар завжди любила помріяти, ця дитяча звичка не покидала її й тепер. Хто знає, може, саме від неї і я навчився поринати в замрію? Але про що вона думає зараз? Куди залетіла на крилах мрій? Спитати її я не наважувався, але посунувся ближче до неї. Гавхар поглянула на мене, і тоді я спитав: