Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Бекджане?! — розгублено зойкнула Гавхар.

— Що, Бекджане?! — ще більше розлютився я. — Що ти можеш мені сказати: «Уже недалеко, скоро дійдемо?» Це ти хочеш сказати?! А я тобі скажу, що це кінець. Тут ми і здохнемо! Розумієш, здохнемо! І змії висмокчуть нашу кров, а птахи повидзьобують очі.

— Бекджане! — скрикнула Гавхар, схопившись на рівні ноги. — Що ти говориш? Замовкни!

— Сама замовкни! Ніхто мене не примусить мовчати. І ти теж! І твої голодранці-більшовики також! Ніхто! Чула? Ніхто!

Викричавши все це, я раптом схопив Гавхар за плечі й заходився трясти її, скільки було моєї сили. Очі Гавхар від переляку стали ще більші, а руки метлялися, мов мотузки. Зненацька щось обпекло мені щоку, аж в очах заяскріло. В наступну мить я збагнув: ляпас! Вона дала мені ляпаса. Я відпустив її, але самому мені наче мову одібрало. Якусь мить ми міряли одне одного очима. В її погляді я прочитав жах і каяття. Мого злість, мов рукою зняло, я опустив очі.

— Бекджане, пробач мені!..

Гавхар шарпнулася до мене, але я з удаваною байдужістю відтрутив її і, повернувшись спиною, мовчки пішов назад.

— Бекджане! Куди? — розпачливо скрикнула Гавхар.

— Я повертаюсь, — відповів я, спинившись на мить. Гавхар вражено замовкла, а тоді ущипливо спитала:

— До свого дядька?

Я завмер, наче в серце мені вгородили кинджал. Що буде, якщо я справді повернуся? І що мене зупинило? Що більше мене лякає, пустеля чи непевність майбутнього? А може, мене зупинила туга за колишнім спокійним минулим? Так чи інакше, а щось мене зупинило, та, переборовши себе, я відповів:

— В усякому разі в той бік!

— Ну, то йди! Іди й не зупиняйся!

Я стояв мов укопаний.

— Чого ж ти стоїш? Іди!

Я поволі рушив з місця, і коли пройшов з десяток кроків, у спину мені вдарив гнівний голос Гавхар:

— Мерзотник!

Я зупинився, відчувши, як похололо моє серце. Стояв і не знав, обернутися чи не обертатися. Очі, немов запнуло імлою. Не знаю, скільки я так стояв. Нарешті обернувся й крикнув:

— Гавхар!

Вона не відповіла, її просто вже не було на тому місці, де ми досі стояли удвох. Вона була далеко, і з кожною хвилиною відходила ще далі.

— Гавхар! — гукнув я ще раз.

І знову вона не відповіла. А я, замість того, щоб кинутися навздогін і упасти до її ніг, повернувся й посунув туди, де саме небо вчора здригалося від дівочих зойків, а земля багряніла від крові моїх товаришів.

«Що ж я укоїв? Як міг покинути її саму серед пустелі? Що змусило мене до цього?» — ці думки не давали мені спокою, доки я плентав по власних слідах назад.

Та скільки б я не думав про все, що сталося, відповіді на ці запитання не було. І все-таки якийсь просвіток подекуди зблискував у моїх безрадісних роздумах. І був той просвіток, пов'язаний з минулим, невіддільним від мого безхмарного дитинства. Перед очима в мене раз у раз поставав сад, повний дозрілих плодів, найбагатший і найгарніший у цілому Чалиші. Посередині саду був виноградник, за ним — баштан. А на межі з дядьковим садом росло десять дерев айви. В дитинстві я дуже любив айву, і моя покійна мати також була небайдужа до неї. Бідолашна моя матуся!.. Скільки пам'ятаю, я все її бачив з книжкою в руках. Що вона бачила в житті, крім тих книжок?! А батько? Що бачив він? Замість того щоб останні роки прожити в достатку, він розпрощався зі своїми заощадженнями, а заразом і з життям. А що набув я за допомогою Лойка й інших більшовиків? Вологу кімнатинку в домі Султанпаші?

З такими думками мені легше було йти зворотним шляхом, легше було виправдатись перед собою.

Надвечір я опинився біля колодязя, на який ми натрапили вчора з Гавхар. Стягнувши з себе сорочку, я кинувся розгрібати пісок і скам'янів від жаху — прямо перед очима в мене не знати звідки взялася чималенька пістрява змія. Піднявши в стійку передню половину свого тулуба, вона готова була в будь-яку мить кинутись на мене. «Каюк! — подумав я. — Це мені відплата за Гавхар!» Змія не ворушилася. Дрібні скляні очиці паче гіпнотизували мене. «Ось вона націлилась і зараз кинеться вперед, — подумав я. — Тільки куди ж вона націлилася? В обличчя, в шию, в руку?» Міркуючи про це, я не зводив з неї очей. І вона теж невідривно дивилась на мене. Очі її мене не жахали, жахала поза, чи то застережлива, чи то агресивна. Скільки часу я простояв на колінах, не знаю, але незабаром відчув, що довго так не витримаю: затерпли коліна, заболів хребет. І в цю мить мені почулися далекі голоси. Я вже готовий був повернути голову в той бік, але вчасно згадав про змію. Цей безмовний поєдинок, здасться, виснажив мене до краю, я щохвилини міг упасти, втративши свідомість, а це знов-таки означало б кінець. І в цю мить над головою в мене пролунав постріл. Я впав майже одночасно з ним. А коли розплющив очі, побачив поряд Джапака з кількома червоноармійцями і змію з розтрощеною головою біля моїх ніг.