Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Перелякався, джигіте? — сміючись спитав Джапак.

— А її можна було й не боятися. Стара змія, у неї вже й отрути немає, — сказав один із червоноармійців.

Мені дали напитися, шматок перепічки, і Джапак розповів, як він, збагнувши, що басмачі от-от захоплять човен, пірнув у воду і непомітно дістався до кишлаку, який ми проминули трохи раніше. Звідти він повідомив про напад басмачів, і незабаром ескадрон кіннотників наздогнав банду і визволив дівчат. А тоді Джапак і ще кілька вершників кинулися на пошуки Гавхар і мене.

Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:

— А де ж Гавхар?

Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.

— Що сталося? Вона загинула?

— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…

— Куди? Як ти міг її відпустити?

— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…

Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.

Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:

— В який бік вона пішла?

Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:

— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..

На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.

Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:

— Тітонько!..

Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.

Я підвівся з могили. Це був гробар.

— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.

— Коли? — спитав я з надією.

— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.

— А куди він зібрався?

— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.

— Він ще тут?

— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.

Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.

— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.

Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…

— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.

Старий замовк і після паузи сказав:

— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.

— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?

— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.

— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості: