Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

У вирі цих думок і почуттів я навіть не помітив, як ми розпрощалися з чалишанами, як посідали в човен. І щойно, коли залопотіло вітрило, коли в обличчя нам війнуло леготом, я збагнув, що подорож наша триває. Той, кому доводилось подорожувати човном по Амудар'ї, знає, повз які мальовничі місця випадало нам пливти. Навряд чи звичайна людина здатна передати словами ту красу, що відкривалася нам: стрімкі, а часом пологі береги, зарості очерету, що тягнуться на десятки кілометрів, самотні дімочки, що жовтіють глинястими стінами вдалині, поблискуючи вікнами проти сонця, безмежні баштани, — де знайдуться привабливіші краєвиди?

Власники човна, рибалки з Ходжейлі, на чолі з їхнім старшиною Шамурадом-ака, літнім чоловіком з рідкими, сивими вже вусами, виявилися веселими, товариськими людьми. Перезнайомившись з усіма, вони почали жартувати: «Навіщо вам здалося те навчання? Краще завертаймо назад, переженемо всіх, дітлахів дочекаємось, доглядати будемо!»

Гавхар потай зиркнула в мій бік. Щоки в неї спалахнули, мов два тюльпани. Але, здається, крім мене, цього ніхто не завважив.

У веселих балачках, розповідях, піснях непомітно минуло півдня. У Джуманазара був чудовий голос, а туркменські хлопці виявилися учнями відомого співця-бахші. Разом вони заспівали нам чимало гарних пісень із славетних дастанів «Горогли» та «Ашик Гариб». Якщо не помиляюсь, одного з туркменів звали Атаджан, другого Берди. Вони настільки були схожі один на одного, що ніхто їх не міг розрізнити. А каракалпак Навруз із Ходжейлі був напрочуд неговіркий, на будь-яке запитання відповідав тільки «так» чи «ні», щоправда, широко всміхаючись кожного разу і показуючи повен рот білих і рівних, як зернятка добірного рису, зубів.

Дівчат я пам'ятаю менше, власне, на ім'я можу згадати тільки одну — Раїму. Це по неї Гавхар їздила в Хазарасп. Раїма була весела і товариська дівчина. Решта дівчат майже не брали участі в загальних балачках, та це не заважало їм шепотітися про щось поміж собою. Один Шамурад-ака, здається, з перших хвилин знайшов з ними спільну мову і поводив себе мало не як їхній близький родич.

Опівдні Шамурад-ака запросив обідати. Його помічники, рибалки з Ходжейлі, розв'язали мішок із в'яленою рибою і почастували нас. Ми теж виклали, що мали. Особливо припали всім до смаку богирсаки тітоньки Султанпаші, їх ум'яли за одну мить.

— О небо, — удавано забідкався Шамурад-ака, — за віщо мені такий неталан?! Як ти можеш, синку, їхати світ за очі, не познайомивши мене зі своєю ургенчською тітонькою. Та заради таких богирсаків, я не вагаючись одружився б із нею.

— Ну-то почекайте, доки він повернеться, тоді й одружитесь, — порадив Джуманазар.

— Не жартуй так жорстоко, хлопче. За п'ять років справжній чоловік може десять разів одружитися і десять разів розлучитися.

Усі вибухнули реготом.

Обід скінчився. А подорож тривала. Якийсь час ми пливли зі спущеним вітрилом.

— Добре йдемо, — підхвалював Шамурад-ака. — Отак непомітно-непомітно, та й добудемось до моря, А як на поїзд сядете, ото буде розкіш! І чого я теж не молодий? Був би, як ви, не поїхав, птахом полетів би до Москви…

— Ата! — гукнув несподівано один із його помічників.

— Що там?

— Погляньте! — показав той на правий берег річки.

Ми всі теж звернули туди погляди. Проте нічого не побачили.

— І вітру немає… — додав ходжейлійський рибалка.

— Однаково, підніміть вітрило!.. — звелів Шамурад-ака і, затулившись від сонця, знов поглянув кудись на берег. Я теж приставив долоню дашком до чола і втупився очима в пагорб на березі. Серце забилося тривожно: на вершині пагорба маячіла постать вершника.

— Хто це? — спитав я Джуманазара.

— Тихо! — застеріг він і, обернувшись до дівчат, сказав: — Сядьте всі на свої місця.

— Хто там? — спитала і Гавхар.

— Вершник якийсь, — відповів Шамурад-ака і додав: — Ви хіба не чули, що Джуманазар сказав? Ану, швиденько розберіться по своїх місцях.

Дівчата слухняно вмостилися на ослінчиках. Я сидів, не одриваючи погляду від верхівки пагорба. Решта хлопців теж втупилися в неї. За мить вершників стало двоє. Потім показався ще один.

— Джапаку! Саліме! — звелів Шамурад-ака. — Сідайте на весла!

Його помічники налягли на весла, і човен пішов швидше. Але вітер зовсім ущух. Шамурад-ака зиркнув на обвисле вітрило, вилаявся упівголоса і подався на ніс човна. Там з якоїсь довгої скрині дістав мисливську двостволку і, підкликавши до себе Джуманазара, став з ним про щось радитись. Я знову глянув на пагорб, там уже набрався цілий гурт вершників.