Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

Дівчина зашарілася й слухняно дістала з несесера мило й рушник. Я з'їхав з шосе аж до берега річки, який був у цьому місці дуже низький, і зупинив машину біля самої води.

Тереза закасала рукава барвистої кофти й нахилилася до води. Я теж вийшов з машини і став роздивлятися нав­коло, думаючи про мету моєї подорожі, про загадку, яка чекала пояснення. Тепер я розумів, що мені було б легше її розв язати, якби я дістався на місце так, щоб ніхто не звернув на мене уваги. А через мій дивовижний ридван я одразу ж опинюся в центрі загальної уваги. Може, кра­ще залишити «сама» поблизу кінцевого пункту моєї по­дорожі, десь у селянській стодолі?

Віслою, за течією, плив пароплав. З палуби лунала му­зика, біля бортів стояли люди, дехто відпочивав у шезлон­гах на горішній палубі. Повз пароплав швидко мчала мо-торка, лишаючи на воді білий пінявий слід. «А якби отак…» – подумав я, І одразу ж поліз до багажника, ви­йняв звідти чудернацький вентилятор, який був певно, не чим іншим, як невеличкою турбіною.

Мені здалося цілком імовірним, що машина дядька Гро-милла може пливти. Про це свідчила своєрідна будова кузова, схожого на човен.

Невдовзі я переконався, що конструкція дядькової ма­шини дещо нагадує амфібію. Турбіну я легко вкрутив ззаду машини. З правого боку передньої частини «сама» я помістив половину керма, що над його призначенням я так сушив собі голову. В багажнику я знайшов довгий кусок бляхи, що правив за стерно.

Тож «сам» мав два двигуни, незалежні один від одного, тільки пальне подавалося із спільного бака. Машина мала також дві самостійні системи керування, одна – їздити по землі, друга – по воді. Щоб їздити по землі, треба було сісти ліворуч, а щоб машина пливла по воді, належало сидіти з правого боку і керувати половинкою керма, з єд­наного із стерном. Круглий держак біля ручного гальма виявився просто прискорювачем швидкості човна. Досить було пересунути держак назад, і вентилятор, тобто тур­біна, що містилася ззаду, починала обертатися. Кількість обертів позначалася на спеціальному покажчику.

– Що ви робите? – допитувалася дівчина, придив­ляючись, як я перетворював свій автомобіль на моторний човен.

– Погода така гарна, що варто поплисти річкою, – пояснив я.

– Боже милостивий, – вигукнула вона, сплеснувши ру­ками. – Хіба це можливо? Ми справді попливемо Віслою?

Я поліз під машину, щоб краще закріпити стерно. Дів­чина присіла навпочіпки біля «сама» і, зазираючи до мене, розпитувала:

– А ви візьмете мене кататися по Віслі? Я вже не кепкуватиму більше з вашої машини. Вона чудова. Мабуть, вона може й літати.

– Ні, не може, – відповів я. – Адже ви бачите, що вона не має крил.

Дві години я переобладнував «сама» з автомобіля на човен, страшенно втомився і вимастився з ніг до голови. Нарешті ми зіпхнули машину на воду. Щиро сказати, ко­ли я сів за кермо, мені було трохи лячно. А що як машина дірява й почне тонути? Я заспокоював себе: спершу їхати­му недалеко від берега, а як побачу, що човен протікає, то встигну дістатися до нього.

Дівчина сіла біля мене ліворуч. Я натиснув стартер, і мотор запрацював. Коли я крутнув держак прискорюва­ча, ззаду машини почувся плескіт води від лопатів тур­біни. «Сам» плив Віслою, слухняно підкоряючись керму, з єднаному із стерном.

– Чудово! Надзвичайно! – вигукувала дівчина.

Я подумав, що треба було б зняти колеса та сховати їх до багажника. Без них вода чинила б менший опір ма­шині і та рухалась би куди швидше.

«Сам» не протікав. «Він чудовий!» – повторив я

подумки за Терезою. Та про всяк випадок тримався неда­леко від берега.

– Ви геніальний тип, – мовила дівчина.

– Не я, а той, хто зробив цю машину.

– Хто ж він?

– Дядько Громилло.

– Хай живе дядько Громилло!

– На жаль, він помер. І в спадок лишив мені цю ма­шину.

– А куди ви їдете?

– У відпустку.

– Чи не могли б ви мене забрати з собою? Це було б куди приємніше, ніж жити з тіткою в Цехоцінку.

– Ні, не можу. Це не звичайна відпустка. Мій при­ятель просив розв'язати загадкову справу. Боюся, що це буде не легко, попереду на мене чекають великі труднощі, а може й небезпека. Я не маю права наражати вас на неї. Крім того, ви повинні, згідно з волею ваших батьків, бути з тіткою в Цехоцінку.

– А я хочу наражатися на небезпеку.

– Ні, – коротко урвав я.

Вона надулась і довго не озивалася до мене. Зрештою нас обох зацікавила річка й береги. Вісла текла тут доли­ною, наче в глибоких ночвах, оточена високими, урвистими берегами. Праворуч – високий берег, порослий сосновим лісом, ліворуч – пагорби з орними полями; на обрії чудово вимальовувався невеличкий костьол із струнким шпилем. Понад самою водою зеленіли луки, захищені греблею од повені, за ними виднілося незграбне верховіття старих верб і високо здіймалися тополі. Річка була швидка і через те дуже весела. Час од часу виринали мілини й піщані ру­кави, золоті від намитого водою піску. Іноді минали ми пасажирські пароплави, білі, наче чайки, з них лунала весела музика. Повз нас пливли катери, що тягли баржі, навантажені фашинами. Траплялися й різноколірні бай­дарки, на яких відпочиваючі працьовито вимахували вес­лами. З великим задоволенням я зауважив, що мій «сам» не справляв тут такого прикрого враження, як тоді, коли мчав по шосе. На воді він був дуже схожий на звичайні­сінького моторного човна, і мені здавалося, що він уже не такий чудернацький.