Іван Остріков - Викрадений перстень

Сьогодні у Владі день народження. Йому сповнилося шість років. Це щось невимовно радісне, бо шість років — таке безмежне море часу, що й не пригадаєш його початку. Та й ніхто вже не зважиться сказати, що Владі маленький, як часто говорять про п’ятирічних чи трирічних хлопчиків. А ті трирічні! Таж вони майже малюки. Шість років! Це п’ять пальчиків на правій руці і один на лівій. Так, день народження — це дуже приємний день. Приходять гості, приносять подарунки, а на великому столі стоїть торт і сила-силенна інших ласощів Погано тільки, що день народження буває лише один раз на рік.

Владі дуже радий. У нього гості! Стільки гостей, що він навіть не встиг з усіма познайомитися. Звичайно, найкращим гостем він вважає Маю, дівчинку, що живе поверхом вище. її біле куценьке платтячко без жодної зборки. Черевички білі-білісінькі, а на голівці — величезний білий бант. Тільки вона, як і всі дівчатка, трошечки дивна. Коли дарувала Владі велику коробку шоколадних цукерків, то забажала поцілувати його в щоку, але він повернувся і дівчинка цьомнула його в носик. Може, це її розгнівило, а може й ні, тільки сусідка ні з ким не захотіла гратися і весь час сиділа насуплена. Владі вже ладен був дати їй який-небудь із своїх подарунків, ну, хоч би й великого дурнуватого схожого на подушку зайчика. Хай бере! Тільки ж щоб гралася з ним.

Коли всі гості пішли і Владі вже треба було лягати спати, знову задзвонив дзвінок. Владі кинувся відчиняти. Прийшов новий гість — дядько Мешко, Хлопчик дуже любив його, бо дядько Мешко вмів розказувати незвичайні й смішні історії. Він теж приніс подарунки, чудесні подарунки: гумового хлопчика й книжку з картинками.

— Дядьку Мешко, де ви його знайшли? — запитав Владі, пригортаючи до грудей гумового хлопчика.

Довжелезні вуса дядька Мешко кумедно ворухнулися, і він посміхнувся:

— Мій приятель в річці знайшов і дав мені. Для тебе!

— В річці? А як він туди потрапив?

— Та це довга історія.

— Дядьку Мешко, розкажіть мені довгу історію.

Але дядько заперечливо похитав головою.

— На цей раз історію розповість тобі ось ця гарна книжечка.

Книжка й справді-таки була гарна. Але ж хіба книги можуть розповідати?

Коли Владі пішов спати, йому дозволили взяти з собою гумового хлопчика й книжку. І тільки-но іменинник вмостився в ліжку, він зразу ж розгорнув книжечку. Зрозуміло, що іншим разом мама не дозволила б йому цього, бо в ліжку треба спати, але сьогодні у Владі день народження. Тому мама не погасила світло зразу.

І все-таки Владі не міг дізнатися про довгу історію. Гумовий хлопчик мовчав, а в книзі стільки літер! Вони, немов мурашки, розповзлися довгими рядками по білих сторінках. Місцями зустрічалася і буква «В», яку Владик вже знав, бо з неї починалося його ім’я. Були й картинки. На одній ворон ніс у лапах маленьку дівчинку, схожу на Маю. На другій — галоша і кумедний цуцик розгубилися: як діяти. Але що зрозумієш з самих лише картинок? Довга історія гумового хлопчика була вплетена в довгий ланцюг літер. О, яка мука не розуміти їх! І коли мама прийшла побажати «солодких снів!», Владі попросив:

— Мамо, почитай. Трішечки, трішечки.

Може, Владі непомітно заснув, хто знає? Він уже не пам’ятає, але гумовий хлопчик враз заговорив.

— Хочеш, я розкажу мою біографію? — запитав він.

Владі не знав, що то значить «біографія», і навіть здивувався, що його маленький друг може мати щось таке, що називається отаким важким і незнайомим словом.

— А яка в тебе…? — він забув слово.

— Моя біографія дуже цікава.

— А ти звідки її взяв?

Гумовий хлопчик засміявся, і засміявся так весело, його туге черевце так кумедно задвигтіло, що й Владі не втримався.

— Та кожен має біографію, — хихикав гумовий чоловічок і так нестримно, що металева кнопка на його спині аж повискувала. — Кожен, кожен має біографію.

— У мене немає нічого такого, — з подивом відповів Владі.

— Є.

— Ну, тоді я не знав, що є.

Владі відчув, як його виповняє гордість — адже в нього теж є щось таке, що називають таким незвичайним словом і чого він досі не знав.

— Біографія — це твій життєпис, розповідь про твоє життя, — пояснив хлопчик, — все, що ти пережив, все, що робив, — це і є біографія. О, коли б ти знав, скільки витерпіла моя гумова голова!