Іван Остріков: Викрадений перстень

Невимовно гарне поле. Між житами звивається стежина. Край стежини полум’яніють червоні маки й синіють волошки. А повітря свіже та чисте. Троє друзів бадьоро крокують, залишаючи позад себе хмарку куряви, й на все горло виводять:

Тіні їхні вистрибували й поспішали за друзями. Ось вони доспівали пісню, цуцик Пік тричі дзявкнув, і приятелі почали пісню знову. Простували до річки. Аж звідти раптом почулися якісь дикі викрики й бренькіт гітари.

— Хто це так? — запитав Тото.

— Зараз побачимо, — відказала галоша.

І вони почали продиратися крізь високі трави на березі річки. Наткнулися на одну порожню пляшку, від якої несло горілкою, потім на другу. Вийшли на невеличку галявинку й побачили чотирьох жабурів. Двоє бреньчали на гітарі й скільки було сили квакали, а двоє інших танцювали, огидно роблячи вихиляси та витріщаючи в різні боки свої булькаті очі. Неподалік лежало ще кілька порожніх пляшок з-під горілки. Трава навкруги була витолочена. Приятелям ця сцена видалася кумедною, і вони весело засміялися.

Жабури вмовкли, кинули танцювати, а один з них підійшов до друзів.

— Ти чого зуби шкіриш? — присікався він до галоші.

Тото спалахнув.

— Ти як розмовляєш із старшими? Тебе мати так навчила?

— А ти цить, якщо не хочеш кулака скуштувати! — обірвав Тото жабур і дихнув на нього горілкою.

А в цей же час трійко інших жабурів оточили цуцика Піка й почали смикати його за хвіст. Цуцик гарчав, крутився і не знав, як стати.

Тото бачив, що діло йде до бійки, але не злякався. Він розумів, що перед ним боягузи, бо сміливі не дозволили б собі втрьох дражнити маленьке цуценя. І Тото спокійно почав закачувати рукава сорочки. Галоша спробувала була помирити їх.

— Дітвора, не бийтеся, це ж не гарно…

— Цить! — визвірився жабур-грубіян. Гумовий хлопчик не на жарт розгнівався. Він не міг допустити, щоб ображали добру стару галошу. Замахнувся і так стусонув жабура-нахабу, що той аж у землю вгруз. Угруз і, ой леле, як заверещить на всю горлянку:

— Гвалт! Убивають! Гвалт!

Із прибережної трави висипала сила-силенна жабурів і накинулася на друзів. Спалахнула страшенна бійка. Галоша частувала штурханами в усі боки. Цуцик Пік гарчав, гавкав, кусав і жбурляв забіяк, мов левеня. Тото, стиснувши кулаки, бився геройськи, але розбишак було в кілька разів більше. Важко сказати, як би закінчилася ця бійка, коли б не нагодився в цю хвилину бусол-міліціонер. Він був у чистій білій тужурці, в гарних червоних чоботях і летів повагом-повагом. Вгледівши його, жабури вмить розбіглися — бо всі розбишаки бояться міліціонерів.

Трійко друзів радісно замахали.

— Дякуємо вам, дядьку Бусоле, щиро дякуємо.

А бусол повагом пролетів над ними, поблажливо протуркотівши своїм довгим червоним дзьобом:

— Прошу, прошу.

— Дядьку Бусоле, дядьку Бусоле! Чи ви не знаєте часом, де шукати воронів? — гукнув Тото.

— Он там, аж там, у лісі! — кинув бусол через плече й полетів своєю дорогою.

Приятелі вибралися на земляний горбик біля річки й подивилися в бік лісу. Ліс виднівся ген-ген далеко, але в той бік текла річка.

— Найскоріше туди можна дістатися плавом, — мовила галоша.

— Але ж як ми попливемо без човна? — запитав гумовий хлопчик.

— А дуже просто. Я стану човном: запливу у воду, а ви заберетеся в мене. Тільки пильнуйте, щоб я не заснула, а то ще потоплю вас.

І ось вже по річці пливе галоша, в галоші сидять Тото й цуцик Пік. Подорожувати так справді приємно й легко, друзі страшенно раді такій чудовій ідеї. Швидко плине ріка, багато води котить.

— Увага! — попереджає Тото. — Скоро поворот, а на повороті бистрина.

Справді русло ріки вужчає. Через найвужче місце русла перекинуто великий залізний міст на грубезних бетонованих підпорах, що вп’ялися в дно річки. І в хвилину, коли друзі випливли на бистрину, біля самісінької галоші випірнула булькаста й губаста жаб’яча голова.

— Ось вони! — гукнув забіяка.