Іван Остріков - Викрадений перстень

— До побачення, гумовий хлопчику, — загойдався човен.

Незабаром Тото опинився в кишені доброго водолаза. Там була коробка цигарок та сірників і чувся міцний запах тютюну. Але гумовий хлопчик не вбачав у цьому нічого лихого — він хотів якнайскоріше познайомитися з Владі.

Як зустрілися Тото й Владі, ми вже знаємо. І ось хлопчик узнав довгу історію незвичайних пригод свого гумового друга. Правда, коли дійшли до місця, де Тото взяв перстень тітки Елки, то гумовому хлопчику дуже кортіло сказати, ніби то тітка сама його забула, але він знав, що тільки боягузи брешуть, тому й не приховав правди від приятеля, хоч добре знав: з перснем зле вчинив.

Владі захвилювався.

— Ми повинні, не гаючи часу, звільнити Мімі і обскубти ворону хвоста, — сказав він рішуче.

— Та це так. Але ж ми не знаємо, де той ліс, — похитав головою гумовий хлопчик,-зранку я знав, та коли галоша перекинулася, я все переплутав. Не пригадую вже, чи спереду, чи позаду, чи ліворуч, чи праворуч!

Владі задумався.

— Я двічі ходив у ліс разом з мамою й татком, — мовив він, — але обидва рази ліс був у різних місцях.

— Що? Він місце міняв? — здивувався Тото. Вони обидва й не здогадувалися, що то були різні ліси. Ліси, які росли в різних кінцях міста.

— Я намалював ліс у себе в блокнотику. Хочеш, покажу? — хлопчик приніс малюнок.

Там були намальовані три дерева коричневим олівцем, а листя зеленим. Круг дерев росли сині квіти й взагалі все було дуже гарно.

— Ось на цьому саме дереві гніздо ворона, — вказав Тото на найвище дерево.

— Треба буде взяти малюнок з собою. Тоді скоріше знайдемо дерево, — вирішив Владі. — І обов’язково треба взяти рушницю.

— Справді! Рушниця часто стає в пригоді, коли йдуть у ліс, — згодився Тото.

І поки приятелі радилися та важили, як врятувати Мімі, внизу, під ліжком, причаївся сірий пацюк Мушик і підслухав усе. Він був великий негідник, той Мушик. Коли почув, що Тото втік без дозволу кота Христофора, вирішив звести на хлопчика наклеп. А щодо персня, то в Мушика зародився таємний намір. Ні, таки справді великий негідник був той сірий пацюк. Коли він уявляв собі, що може добре напакостити, в нього починали радісно тремтіти вуса, а очі загорялися зловісним вогнем. Тільки-но він дослухав до кінця, відразу ж шмигнув у невеличку нірку між підлогою та стіною і зник. Хто знає, куди вела та нірка. Але, будьте певні, коли б татко Владі побачив її, то відразу б забив, бо від нори пацюка не можна ждати чогось доброго.

А приятелі вже спорядилися в дорогу. Владі надів пальтечко, через плече повісив рушницю, не забув і сачка, яким ловлять метеликів, а також блок-нотика, де був намальований ліс. Тепер можна й рушати.

— А в мами ти запитав дозволу? — поцікавився Тото.

Владі завагався.

— Якщо запитаю, вона напевно мене не пустить, а то, може статися, ще й їсти примусить.

— Треба все-таки запитати!

— Зрозумій, Тото, що я не хочу їсти. Та ми й скоро повернемося.

Друзі тихенько вислизнули з кімнати, зійшли вниз, відчинили великі скляні двері, які завжди рипіли, й вийшли надвір.

На вулицях дуже шумко. Автомобільні гудки не вгавають:

— Ту-у-у… ту… тут не переходь!

Трамваї та тролейбуси дзвонять:

— Дз… дж… стережись… стережись! Поспішаю, біжжу!

А людей на тротуарах видимо-невидимо! І всі поспішають. Прискорили ходу й друзі. Нічого лупати очима по сторонах! Ось добралися до перехрестя. Тут було стільки трамваїв та автомобілів, що нічого й думати, щоб перейти вулицю. Але що це?

Владі оглянувся і зрозумів. На розі тротуару стояв стовп, на якому спалахували червоні й зелені вогні. Зелений засвітиться — ідуть пішоходи. А спалахне червоний — люди зупиняються і по вулиці мчать автомобілі, трамваї та тролейбуси. Друзі зачекали зеленого вогника, перейшли вулицю й спокійнісінько пішли собі далі. Звідки їм було знати, що за кілька кроків позаду скрадаються кіт Христофор та пацюк Мушик. Мало хто повірить, що кіт і пацюк можуть діяти заодно, але Мушик був не звичайний пацюк, а великий негідник. Він побоювався Христо-фора, як і кожен пацюк побоюється кота, і, власне, тому прийшов до нього й звів наклеп на Тото. Мушик сподівався, що тепер кіт з довгим іменем не ганятиметься за ним по закутках і не лякатиме страшним голосом.