Іван Остріков - Викрадений перстень

Над водою з’явилися голови ще трьох жабурів. Вони схопилися за один бік галоші й перекинули її. Тото та цуцик Пік гулькнули у воду, і вода швидко підхопила їх.

Тото був гумовий хлопчик, і тому він легко плив на поверхні річки. Та враз щось схопило його за ногу, а потім за другу. Пустивши кілька бульбашок, Тото почав тонути. Спершу він не міг збагнути, що сталося під водою і хто це схопив його. Та ось очі хлоп’яти звикли до зеленавого підводного світла, й Тото зрозумів. Це два жабури схопили його за ноги й тягли на дно ріки. Так, тут боротися з ними — без надійно. Вони добре плавають. Хлопчик спробував був випручатися, але жабури ще міцніше стиснули йому ноги. Треба признатися, що Тото таки трішечки злякався і переляк завадив йому роздивитися уважніш. А навкруги було безліч цікавого.

Дно річки вкрили гладенькі камінці й чистий-чистий пісок. Де-не-де виднілися зелені довгостеблі трави, що немовби пливли за течією. То були водорості. У воді мелькали дрібні рибки. Вони вилискували своїми срібними боками, немов люстерками. Плавали тут і більші рибини, вони рухалися повільніше, ніби підкреслюючи свою поважність, — вдавали, що не помічають розбишак, котрі тягли гумового хлопчика. Тільки якийсь витрішкуватий короп дурнувато розкрив рота, кинув: «Як вам не соромно!» і набундючився, бо вважав, що зробив куди більше, ніж інші, щоб спасти гумового хлопчика.

Тото закричав би «рятуйте», але ж під водою рота не розкриєш! Неподалік показалася бетонована опора мосту. І раптом, кого він бачить! Людину! Гумовий хлопчик знає, що люди під водою не живуть. а ця спокійно ходила по дну. На цій людині був гумовий костюм, що щільно облягав її, а на голові металева куля з віконцем. То був водолаз. Людина простягла руку, й жабури кинулися врозтіч. Ось людина піймала гумового хлопчика, і Тото побачив, як за віконечком вона осміхнулася. До мостової опори була прикріплена вузька залізна драбина. Водолаз повільно почав лізти по ній. ї скоро вибрався на поверхню води.

На воді плавав великий, овальний гумовий човен. Такі човни надувають повітрям, і вони ніколи не тонуть. В човні стояла друга людина, що допомагала водолазові вибратися з води. Гумового хлопчика поклали на дерев’яну лавку. І Тото за хвилину зітхнув:

— Де я?

— У друзів, у друзів, — шепнув човен і загойдався.

— А хто це говорить?

— Це я, гумовий човен. Ти бачиш мене? Я всіх ношу на своїй спині і такий же гумовий, як і ти.

— Ой леле, який же ти великий та дужий!

— Ні, я не такий вже й великий. Це мене надули повітрям, щоб я плавав. А ти куди це прямував?

Тото розповів йому про свої знегоди.

А за цей час водолаз скинув гумовий костюм, зняв металеву кулю з голови і став тепер звичайною людиною, як і всі люди.

— Мостові опори в порядку, — мовив він до приятеля, — вода не пошкодила їх.

Так от чому він спускався на дно річки! Міст великий і тяжкий. Він з’єднує два береги. На мосту прокладена залізниця, по ньому проходить шосейна дорога, якою їздять автомобілі та підводи, а по сторонах відгороджено широкий тротуар для пішоходів. Чотири грубезні бетонні опори вгризлися в річкове дно й тримають металеве тіло моста.

— А глянь, якого гарного хлопчика я знайшов у воді, — додав водолаз. — Я дам його Владі. Той дуже зрадіє.

— Ти чуєш? — прошепотів човен Тото. — Цей чоловік віддасть тебе Владі, славному хлопчику, дуже славному. Владі допоможе тобі спасти Мімі й відібрати перстень. Це напевно. Ми, гумовий дріб’язок; багато допомагаємо людям. Тому вони повинні берегти нас і допомагати нам. Глянь на цього чоловіка. Він не міг би стати водолазом і ходити по дну річки, коли б не мав гумового костюма.

— А де галоша й Пік, дядечку?

Пік і сам тебе знайде, а галоша, мабуть, знову потрапить на фабрику гуми.

— Але ж ми втекли звідти!

— То нічого! Повернеться. Якщо не сама, то хто-небудь її занесе туди.

Водолаз і його приятель пристали до берега.

— До побачення, дядечку. Велике вам спасибі за все! — мовив Тото.