Іван Остріков - Викрадений перстень

— Знову втікав? — нявкнув кіт, і схопивши Тото, погнав обох приятелів до льоху.

— Ми не втікали! — виправдовувалися друзі.

— Досить! Щоб вийти з території фабрики, треба мати пропуск за підписом директора або дозвіл на вихід за підписом головного майстра! — Старий кіт уже давно жив у сторожа і цілком перейняв його звички. Але для гумових іграшок всі ці формальності були новиною.

Вузьке заґратоване вікно льоху було майже над землею.

Навіть, не схаменувшися, Тото пролетів крізь грати і впав на щось м’яке.

— Ой, хто це мене збудив? — почувся в темряві захриплий голос.

Гумовий хлопчик злякано відскочив.

— Перепрошую! — вибачливо мовив він, — я не хотів… Нас просто жбурнули у вікно, ну, і я, зовсім ненавмисне, впав на вас.

— А ти що, не міг уважніше падати?

Тото почував себе ніяково, розмовляючи з кимось у темряві і не бачачи його. Хоробрий цуцик Пік тулився до ніг хлопчика і гарчав на голос.

— Я обіцяю, що надалі падатиму уважніше й ніколи не будитиму вас.

— Оце добре, — зітхнув голос. — А ти хто такий?

Надворі зійшов місяць. Кілька променів шугнули у вікно. Але й зараз все ще не можна було розібрати — хто ж то говорить.

— Я Тото, гумовий хлопчик, а це мій вірний друг цуцик Пік, — і приятелі вклонились, як на сцені.

— О! Так ми ж родичі! — вигукнув невидимий співрозмовник.

Друзі здивувалися. Тут, у цьому темному та хоодному льосі в них є родич. Оце так несподіванка!

— Але хто ж ви?

— Я стара й стоптана галоша.

Промені місяця освітили її, і друзі побачили свою співрозмовницю. То таки справді була галоша, звичайна галоша, яку найчастіше можна побачити за дверима в коридорі. Але вона, видно, вже давно спала в льосі, бо припала порохом.

— Ще раз перепрошую. Я не знав, що ми родичі, а то б я не збудив вас, — вибачався Тото.

— Ех, хлопчику, — зітхнула галоша, — який ти ще зелений! Та ж ми з тобою однієї матері діти. Ось іди доторкнись до мене.

Тото доторкнувся, а Пік навіть обнюхав нову знайому. Так, галоша була з гуми.

— Цікаво, — мовив Тото, — а я думав, що з гуми виробляють тільки цяцьки.

— Хе, тільки цяцьки! Та з гуми виробляють стільки речей, що якби всіх їх перерахувати, то вам і світ би замакітрився.

Приятелі не хотіли, щоб світ їм замакітрився, але все ж запитали:

— А ви всіх їх знаєте?

— Атож!

— О, то ви, певно, дуже розумні?

— Атож, розумна! Хоч, правда, люди інколи кажуть про дурнів, що вони тупі, як галоші. Але то незаслужена образа нашої родини.

— Так чого ж ви тоді лежите в цьому похмурому льосі, а не рушаєте в світ?

А галоша була таки справді дуже стара, бо дуже вже її хилило на сон. Вона весь час куняла. І ось зараз відповіла теж крізь сон:

— Я багато витерпіла горя. Вся моя душа розбита.

Мовила й, тихо посапуючи, заснула. Чи справді в неї душа була розбита, в темряві важко сказати, але що підошва в неї протерлася, так це ясно видно. Тото розбуркав галошу, і вона знову прокинулась.

— Чи ми не змогли б допомогти вам? Бо ж важко в тузі жити.

— Що ви можете! — зітхнула знедолена родичка. — Я загубила єдину мою подругу, а без неї життя втратило всякий сенс.

— Я її знайду, обов’язково знайду! Ви тільки скажіть, яка вона, ваша подруга?

— Вона теж галоша, як і я, тільки права, а я — ліва. Ми, були нерозлучні. Скрізь ходили разом. Але вона спилася, і її закинули.

— Гумовий хлопчик не зрозумів.

— Як спилася?

— А дуже просто. Коли людина п’є надміру багато вина й горілки, тоді вона спивається і перестає бути людиною, так і галоша, коли спивається й починає пропускати воду, перестає бути галошею і її закидають.

— О, це таки справді горе.

— Так, горе! Тому я й прийшла сюди, щоб у спокої посумувати.

— Раз ви прийшли сюди, то, певно, знаєте як звідси можна й вийти, — зрадів Тото.

— Так, знаю.

— А покажете нам?

Але стара галоша знову вже куняла.

Значить, з льоху все-таки можна вибратись! І приятелі заходилися будити родичку-сплюху. Вони її штовхали, смикали й шкодували, що напохваті немає води. Пік навіть кілька разів вкусив її. Та гало-ша мурмотіла: